English      Русский

Обкладинка книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..."

"Нет ничего дороже..."
Борис Малиновський

К: Горобец, 2005. -336с: 200 іл. ISBN 966-8508-04-1


"Никто для первых не вбивает вех,
И нет для них в истории примера..."
Едуард Асадов

Соратники - піонери кібернетичної техніки

Зоряні роки кібернетичної техніки

Другий розділ "Соратники - піонери кібернетичної техніки" із книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..."

У 1956-1982 р. безумовним лідером українських кібернетиків був академік В.М.Глушков - засновник Інституту кібернетики АН УРСР (тепер Інститут кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України). Симбіоз видатного, повного сил лідера, з висококваліфікованими, патріотично налаштованими, націленими на наукову творчість молодими (на той час) фахівцями забезпечив високі досягнення інституту, як в обчислювальній техніці, так і в кібернетиці, визнані в Україні, в колишньому СРСР і у світі. Вікторові Михайловичу, коли він приїхав у Київ у 1956 році, було тридцять три роки, автору книги - тридцять п'ять, керівникам відділів трохи за тридцять, а іншим ледь перевалило за двадцять.

Значний внесок у проведені дослідження внесли технічні відділи ОЦ АН УРСР і відділення кібернетичної техніки інституту, що виросло за тридцять років - з 1962 по 1992 р. до 500 наукових співробітників, інженерів, лаборантів і техніків.

У першій частині книги я спробував розповісти про це, використовуючи свої спогади й архівні документи.

Друга частина книги стала продовженням - своєрідною історією кібернетичної техніки в особах. Розміщені в ній нариси присвячуються, в основному, співробітникам відділення кібернетичної техніки Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України, що почали свою діяльність кілька десятиліть назад і відділення, що стали ветеранами. Я називаю їх соратниками і це слово відношу і до мене. Це був час активної колективної наукової творчості, тісного взаєморозуміння, величезної трудової самовіддачі, постійного прагнення розвивати й удосконалювати кібернетичну техніку.

Прикладами можуть служити такі масштабні роботи, як створення і широке використання на промислових підприємствах і в багатьох науково-дослідних організаціях Радянського Союзу КМШП "Днепр", розробка і застосування мікропроцесорної техніки в інтересах цілої галузі промисловості засобів зв'язку СРСР, масова автоматизація наукових експериментів в установах Академії наук УРСР, створення ряду унікальних керуючих систем різного, у тому числі оборонного призначення й ін.

Ветерани відділення стали свідками й активними учасниками піонерських досліджень в області проектування і застосування кібернетичної техніки, що розгорнулися спочатку в ОЦ, а потім в Інституті кібернетики АН УРСР. Надалі вони самі стали піонерами створення і використання нових засобів кібернетичної техніки, у тому числі перших мікро-ЕОМ і систем налагодження для них, процесорів цифрової обробки сигналів, суперпродуктивних спеціалізованих засобів розпізнавання образів, цифрових спеціалізованих пристроїв контролю і керування швидкоплинучими фізичними процесами, відеокомп'ютерних терміналів, систем автоматизації інженерної праці, знанняорієнтованих інтелектуальних систем, могутніх кластерних обчислювальних комплексів та ін. У підсумку загальні зусилля колективу відділення сприяли становленню й успішній роботі наукової школи в цій дуже важливій області знань. Це час, дійсно, можна назвати зоряними роками кібернетичної техніки.

Сподіваюся, що результати багаторічного напруженої праці співробітників відділення знайдуть продовження в справах наших послідовників.

Кістяком наукової школи кібернетичної техніки, що склалася в 1962-1992 р., стали ветерани відділення кібернетичної техніки Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України. У їх числі вчені, про творчий внесок яких написані нариси, починаючи з учасників Великої Вітчизняної війни:

Рабінович Зіновій Львович - професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки України, лауреат Державної премії України, нагороджений преміями Президії АН УРСР імені С.О.Лебедєва та імені В.М.Глушкова, медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р."

Скурихін Володимир Ілліч - академік НАН України, професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки України, лауреат Державної премії СРСР, премії Ради Міністрів СРСР, Державної премії України, нагороджений орденами "Трудового Червоного Прапора", "Жовтневої революції", премією Президії АН УРСР імені В.М.Глушкова і медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.".

Михайлов Геннадій Олександрович - професор, доктор технічних наук, нагороджений премією Президії АН УРСР імені С.О.Лебедєва і медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.".

Деркач Віталій Павлович - доктор технічних наук, заслужений діяч науки України, лауреат Державної премії СРСР. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами "Вітчизняної війни І ст.", "За бойові заслуги", "За мужність", медалями "За відвагу", "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.".

Кондалєв Андрій Іванович - професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки України, учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденом "Вітчизняної війни ІІ ст.", медаллю "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.", премією Президії АН України імені С.О.Лебедєва.

Лучук Андрій Михайлович - професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки України. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами "Вітчизняної війни І ст." і "За мужність", медалями "За відвагу", "За бойові заслуги", "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.".

Слободянюк Анатолій Іванович - професор, доктор технічних наук, лауреат Державної премії СРСР і Державної премії УРСР. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденом "Вітчизняної війни ІІ ст.", медаллю "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.".

Спину Гліб Олександрович - професор, доктор технічних наук, лауреат Державної премії України. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами "Вітчизняної війни ІІ ст." і "Богдана Хмельницького", медаллю "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.".

Палагін Олександр Васильович - академік НАН України, професор, доктор технічних наук, заслужений винахідник УРСР, лауреат премії Ради Міністрів СРСР, нагороджений орденом "Знак пошани", премією Президії НАН України імені С.О.Лебедєва.

Войтович Ігор Данилович - член-кореспондент НАН України, професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, нагороджений премією Президії АН УРСР імені С.О.Лебедєва. Почесний професор Інституту автоматики Шаньдунської АН Китаю.

Боюн Віталій Петрович - член-кореспондент НАН України, професор, доктор технічних наук, заслужений винахідник України, лауреат Державної премії України, нагороджений премією Президії НАН України імені С.О.Лебедєва. Почесний професор Інституту автоматики Шаньдунської АН Китаю.

Єгипко Володимир Михайлович - професор, доктор технічних наук, лауреат Державної премії України.

Яковлев Юрій Сергійович - професор, доктор технічних наук, лауреат премії Ради Міністрів СРСР.

Іваськів Юрій Лукич - професор, доктор технічних наук.

Брюхович Євгеній Іванович - професор, доктор технічних наук.

Забара Станіслав Сергійович - професор, доктор технічних наук, лауреат Державної премії СРСР і Державної премії України.

Коваль Валерій Миколайович - професор, доктор технічних наук, лауреат Державної премії України, нагороджений орденом "Знак пошани".

Гладун Віктор Полікарпович - професор, доктор технічних наук.

Задирака Валерій Костянтинович - професор, доктор фізико-математичних наук, нагороджений премією Президії НАН України імені В.М.Глушкова.

Погорелий Сергій Дем'янович - професор, доктор технічних наук, лауреат премії Ради Міністрів СРСР.

Гамаюн Володимир Петрович - професор, доктор технічних наук.

Бех Олександр Дмитрович - професор, доктор технічних наук.

Романов Володимир Олександрович - доктор технічних наук, лауреат Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського.

Степанов Аркадій Євгенович - провідний науковий співробітник, доктор технічних наук.

Бекмуратов Тулкун Файзиєвич - академік АН Республіки Узбекистан, професор, доктор технічних наук.

Рабеджанов Набі Рабеджанович - професор, кандидат технічних наук.

Тимашов Олександр Олександрович - доцент, кандидат технічних наук, лауреат Державної премії України.

Семотюк Мирослав Васильович - старший науковий співробітник, кандидат технічних наук.

Слободянюк Тамара Федорівна - старший науковий співробітник, кандидат технічних наук.

Алішов Надир Ісмаил-огли - старший науковий співробітник, кандидат технічних наук, лауреат премії Ради Міністрів СРСР і Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського.

Зиков Фелікс Никанорович - старший науковий співробітник, кандидат технічних наук.

Малиновський Лев Борисович - старший науковий співробітник, кандидат технічних наук, лауреат Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського.

Соловйов В'ячеслав Павлович - старший науковий співробітник, кандидат технічних наук.

Коритна Людмила Олександрівна - старший науковий співробітник, кандидат технічних наук.

Крамской Володимир Володимирович - кандидат технічних наук.

Я відзначив лише тих, про кого зумів підготувати короткі нариси. Про себе і про роботу відділення в цілому мною розказано в першій частині книги. Нариси доповнюються фотоілюстраціями про результати досліджень, виконаних ветеранами відділення.

Вважаю своїм обов'язком відзначити в книзі імена співробітників відділення й інших соратників по роботі, що назавжди пішли від нас, залишивши в наших серцях вдячну пам'ять про участь у роботі нашого колективу. Це - Андрій Іванович Кондалєв, Володимир Борисович Реутов, Вадим Сергійович Каленчук, Людмила Олександрівна Коритна, Лідія Олександрівна Миколаєва, Георгій Євгенович Пухов, Анатолій Іванович Слободянюк, Геннадій Сергійович Голодняк, Набі Рабеджанович Рабеджанов, Геннадій Петрович Жариков, Костянтин Іванович Хруцкий, Анатолій Терентійович Мизернюк, Євгеній Сергійович Орешкін, Абрам Зуселевич Шор, Євгеній Тимофійович Маковенко, Євгеній Миколайович Дубровський, Валерій Якович Александров, Валерій Миколайович Коробейників, Леонід Юрійович Фердигалов, Валерій Миколайович Коваль.

Ветеран із ветеранів Зіновій Львович Рабінович

Спочатку кілька слів про героя нарису Зиновія Львовича Рабіновича. Він старший від усіх ветеранів за віком і почав свій творчий шлях під керівництвом патріарха вітчизняної обчислювальної техніки Сергія Олексійовича Лебедєва. Він був його аспірантом, одним з перших з'явився в його лабораторії, брав участь у розробці "МЭСМ", втілив у життя ідею С.О.Лебедєва - створити спеціалізовану проблемно-орієнтовану цифрову обчислювальну машину "СЭСМ" для рішення систем лінійних алгебраїчних рівнянь. Основний творчий внесок їм зроблений у теорію ЕОМ. Разом з тим початок його діяльності і робота в останні роки виявилися тісно зв'язаними з кібернетичною технікою. Надаю йому слово.

02.11.2009

Не стало Зіновія Львовича Рабіновича - ветерана із ветеранів Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова Національної академії наук України. ›››

Нарис Зіновія Львовича Рабіновича "Про себе"1

"...Отже, народився в Києві в 1918 р. в знаменний день - 1 серпня (міжнародний антивоєнний), вірніше, у ніч на 1 серпня, тобто вже після 24-х годин.

Батьки: батько - педіатр, заслужений лікар УРСР, мати - медсестра. Не можу про їх не сказати докладніше тому, що пишаюся ними. Батько, з бідної єврейської родини дуже багатодітної, єдиний з усіх одержав вищу освіту ще до радянської влади в Університеті Святого Володимира, на що право йому дала Золота медаль по закінченні гімназії. До речі, дід хотів продати медаль - мовби, ця освіта не для євреїв, але батько не погодився, пішов з дому і жив, заробляючи уроками. Будучи студентом, він знімав кімнату в заможній єврейській родині, теж дуже багатодітній, де і женився на моїй майбутній мамі - дуже добрій і жіночній. Після мого народження батько і мати зняли квартиру на Деміївці, де батько був "лікарем божою милістю", мав колосальний авторитет і любов населення, в основному бідного і пролетарського. Завідував дитячою консультацією - першої в Києві, організованої їм за мандатом Київського ревкому. Згодом був депутатом міськради, уже після евакуації і повернення в Київ у 1946 році. У дні ювілеїв одержував привітальні телеграми від цілих дворів з десятками підписів. Роки страшних "чищень" пройшов тріумфально: секретар райкому ставив його в приклад, як радянського службовця. Але батько був безпартійним, його ж сестри - видатними комуністками. Одна з них була підпільницею під час денікінщини, потім відповідальним партробітником у Москві, членом ЦК, випускниця Свердловського комуністичного університету, обвинувачувалася в троцькізмі. Але написала лист Сталіну й одержала від нього відповідь, що з неї знято всі обвинувачення.

Я пишу про це, щоб було зрозуміло, у якій атмосфері я ріс і одержував виховання. А воно в мене було класичним і, разом з тим, різнополярним, у якому "класика" перемішувалася з новими радянськими віяннями. Батько найняв мені гувернантку (бонну), що мене навчала аж до шкільного віку разом із трьома іншими дітьми, але при цьому жила в нас і, головним чином, займалася саме мною. Це була красива дівчина, дворянка, дочка розстріляного під час громадянської війни генерала. Згодом вона вийшла заміж, разом з чоловіком потрапили до Сибіру, де вони обоє стали докторами філологічних наук. І цю Ганну Олександрівну я обожнював так само, як і маму. У неї були не монархічні, а ліберальні погляди типу соціал-демократичних, як я потім зрозумів. І вона зі мною подовгу розмірковувала, як з дорослою людиною, на різні теми. І любила мене не менше, ніж я її. І от, з одного боку, зовсім прорадянське виховання в родині, а потім і в школі, у якому основні принципи; "так треба", "так покладається", "як сказав ..." і т.п. А з іншої, отримана ще в ранньому дитинстві тенденція міркування і практичного осмислення (а те, що закладено в ранньому дитинстві, то найбільш міцно) і привели до тієї риси мого менталітету, яку можна охарактеризувати, як пошук істини, що і викликало згодом бажання займатися саме творчою науково-дослідною діяльністю. І в цьому плані в шкільні роки, на мене зробив дуже сильний вплив чоловік батькової сестри (вже іншої, ще не згаданої) Федір Миколайович Бурлака, відомий український письменник-історик. Він, виходець із селян, самоучка одержав вищу освіту, був видним партійним діячем (головним редактором "Київської правди", наскільки пам'ятаю), потім виключеним з партії за відмову брати участь у колективізації, потім відновлений у партії і став уже відомим як письменник, оскільки його твори, написані раніше "у стіл", стали видавати (уже в хрущовські роки). Він був, звичайно, прорадянською людиною, але разом з тим, з гострим критичним мисленням, і зі мною завжди відверто ділився своїми поглядами, через які мав величезні неприємності, але все-таки пережив важкі роки. Я зараз перечитую його книги, і вони уявляються мені як би "золотою серединою" між офіційно-казенними історичними положеннями, затвердженими в радянській епосі, і нинішніми історичними перехльостами в прагненні спростувати "усе" і "уся".

Закінчив я інститут, захистивши дипломний проект, здається, 23 чи 24 червня 1941 року, а призначення на завод Міністерства (у той час наркомату) авіаційної промисловості одержав ще раніше - наприкінці 1940 р., добровільно завербувавшись за пропозицією спеціального представника цього наркомату. Мій захист уже проходив в екстремальних умовах.

У ніч на 22 червня Київ бомбили, і осколки падали навіть у наш двір на Сталінці. А ранком подзвонили мені з інституту і веліли негайно приїхати на захист дипломного проекту. Я сказав, що в мене ще не закінчена пояснювальна записка й у відповідь на це одержав суворий вислів в недрукованому варіанті. Креслення всі були готові, рецензент із роботою був ще заздалегідь ознайомлений і ... я поїхав. Коли був оголошений мій вихід, почалася повітряна тривога і комісія дружно ринулася в бомбосховище. Але Іносов і ще хтось самовіддано залишилися. Одержав я "відмінно", вимовивши, природно, буквально кілька слів. Крім відгуку рецензента, дуже переконливим тут виявилася практична спрямованість проекту в інтересах згаданого московського заводу, де я проходив переддипломну практику.

Через кілька днів після захисту вийшов наказ ректора Інституту, адресований окремо кожному з направлених на оборонні підприємства випускнику вважати себе мобілізованими, одержати квитки в спеціально заснованій в Інституті залізничній касі і виїхати на місце призначення до визначеного числа. Що ми і зробили: я і ще троє хлопців з нашої групи, що завербувалися разом зі мною на новий завод МАП у м.Кіров, колишній В'ятка. Наша подорож до Кірова - протягом двох тижнів - гідна окремої розповіді, на яку мене тут уже не вистачить. Загалом, добралися, були прийняті безпосередньо головним інженером заводу, розпитані про успішність і розподілені по робочих місцях.

Я і Вишневський потрапили у відповідності зі своїм бажанням у серійне конструкторське бюро (СКБ). Роль СКБ - переведення документації виробів, розроблених в ОКБ у робочу документацію відповідно до заводських норм, допомога в освоєнні цих виробів у серійному виробництві і супровід їх планового виготовлення аж до військового приймання. Усе це проходило в надзвичайно напруженому режимі через умови воєнного часу. Кожний з конструкторів ніс відповідальність за визначений тип виробів і повинний був займатися всіма проблемами, зв'язаними з його виробництвом. І отут я оцінив широту й інші достоїнства отриманої в інституті освіти - буквально усе, що в ній було сугубо технічного, знадобилося, адже через раптовість війни вироби не були доведені до серійної кондиції і не були "обкатані" у серійному виробництві. Усе це необхідно було освоювати, були навіть введені спеціальні премії "за освоєння". Постійно, причому це вже під час війни, виникала недостача потрібних матеріалів, що приводило до необхідності оперативного внесення тимчасових конструктивних змін. Наші вироби автоматичного керування були найчастіше в стані, як говориться, гострого дефіциту на авіаційних заводах і у військових частинах (тут в основному як запасне устаткування) і це створювало надзвичайну напруженість і поспіх у їхньому виготовленні. На початку війни, у період початкового освоєння на виробництві виробів, нам, конструкторам, обладнали спальні місця в червоних куточках цехів, щоб ми і ночами могли бути на заводі. Але просто освоєнням у серійному виробництві і супроводом наша робота як конструкторів не обмежувалася. Спеціальним відділом заводу збиралася інформація від військових частин про якість роботи виробів у ході експлуатації. І тут мені "повезло": виріб, що я вів, виявився найменш надійним. Вироби, розроблені в ОКБ вважалися "нашими", оскільки саме наші прізвища, конструкторів СКБ стояли на штампах робочої документації і ми за них відповідали. А час то був воєнний!

Я вже давно прийшов до висновку про необхідність його переконструювання. Домогтися такого дозволу було нелегко, головний конструктор категорично заперечував. Але допоміг головний військпред заводу: була заснована дослідна розробка і виріб був модернізований і одержав новий індекс. Як показала наступна зібрана статистика, цей виріб виявився не тільки високоякісним, але і найбільш якісним серед усього комплексу виробів заводу (такі були висновки на конференції по якості представників військових частин). Моїй успішній роботі на заводі сприяло дуже гарне до мене ставлення з боку виробничників. Причому повинен сказати, що я ніколи не приладжувався під їхній відомий стиль поводження, залишався завжди самим собою, тобто саме таким, яким мене виховали. Може бути це, поряд з постійним проявом поваги до виробничників і прагненням у них підучитися, саме і сприяло нашим відмінним діловим відносинам. Хоча я поточним виконанням плану власне і не займався, але моє ім'я в сприятливому контексті не раз називалося на щоденних "п'ятихвилинках" у директора. Можу навіть похвастатися: як мені передали, якось раз, директор у директорській їдальні сказав репліку, що Сашко і Зюня - кращі інженери заводу (С.Алексєєв - працівник московського ОКБ, переведений у наше СКБ, мій приятель). А дипломованих інженерів у той час на заводі було всього двадцять. У 60-і роки я відвідав завод - їх було вже понад двісті.

І от наступив самий радісний день у моєму житті (як і для дуже багатьох) - день Перемоги. Він у нас у Кірові ознаменувався стихійно виниклою демонстрацією - весь завод, напевно, крім можливо ливарів, висипав на вулицю. Чоловіки ходили з обличчями в червоних плямах від поцілунків. Усю ніч, з 9-го на 10-е ми компанією з 4-х чоловік в мене в гуртожитку попиячили (причому, зовсім не брало), а ранком - по гудку, звідси всі четверо і пішли на завод на роботу.

Спочатку завод працював у тому ж режимі, потім поступово почалося розведення номенклатури продукції, що випускалася, мирними виробами, але військова продукція заводу випускалася, здається, анітрошки не в меншому обсязі, оскільки вона використовувалася і для цивільної авіації. Причому вже такої колосальної напруги в ритмі роботи заводу не було, тобто з'явився час для відпочинку і розваги. Одночасно з'явилося бажання до наукової роботи, тим більше, що на заводі з переходом його на мирну діяльність мій потенціал виявлявся в значній мірі зайвим. Моєму наміру перейти на наукову роботу дуже посприяв відомий наказ Сталіна про безперешкодну відпустку з оборонних заводів і з армії осіб, прийнятих до аспірантури й ад'юнктури (от як серйозно ставилися до поповнення наукових кадрів!). І я, зрозумівши, що це потрібно для держави (для мене це було головним - така радянська ідеологія), зробив свій вибір без коливань, хоча мене і намагалися утримати від цього кроку, обіцяючи високу керівну посаду в СКБ і відповідно - велику зарплату. Крім того, цілком природно, я хотів повернутися до Києва, хоча багато евакуйованих і направлених на роботу в Кіров, там так і залишилися.

Під час поїздки до Києва, я підготував грунт для повернення родичів (бабусі вже не було) і можливість вступу до аспірантури в Інститут теплоенергетики АН УРСР, з якого потім, по приїзду С.О.Лебедєва, у 1947 році виділився Інститут електротехніки. Не пам'ятаю вже, але, здається, саме в цей перший свій приїзд у Київ, я здав два кандидатських іспити - по ОМЛ (основи марксизму-ленінізму) - п'ять, і англійській - ледь чотири. Це виявилося неважким, тому що набір в аспірантуру тільки почався, хоча я орієнтувався на вступ відразу на другий курс аспірантури.

У 1947 році я знову приїхав до Києва і здав кандидатські екзамени з ТОЕ та автоматичному регулюванню. Повинен сказати, що здача виробничником, та ще з далекого Кірова, відразу ж кандидатських іспитів зробила сприятливе враження. Особливо, як уже згадував, я сподобався Сергію Олексійовичу і був прийнятий саме до нього в аспірантуру. Але на заводі мене умовили ще рік пропрацювати і відпустили лише на настійну вимогу головного військпреда, про якого я згадував. На той час він став одночасно і парторгом заводу. Але при цьому термін аспірантури мені не продовжили. От так і почався новий період у моєму житті.

Коли я прийшов у лабораторію, її співробітники займалися розробкою базисних лампових компонентів електронної автоматики, але я відразу ж був занурений Сергієм Олексійовичем у госпдоговірну роботу зі створення установки напівнатурного моделювання систем стабілізації літальних апаратів. Вона повинна була складатися з платформи з трьома ступенями свободи (на якій повинна була розміщатися випробувана апаратура), аналогової обчислювальної машини, що моделює рух літака, і прецизійної системи, що стежить, яка точно передає збурюючи впливи від моделі на двигун платформи. До мого приходу в лабораторію платформу вже конструював мій майбутній колега В.В.Крайницький, все інше було доручено мені. Вийшло так: викладена ідея, що належала самому С.О.Лебедєву і передбачені головні принципи реалізації. Групи, як такої, у мене не було, але мені допомагали: І.П.Окулова - у розробці операційних підсилювачів для аналогової машини, Н.І.Фурман - у побудові її, а також системи, яка стежить, Р.Я.Черняк - головний інженер лабораторії - у комплексному налагодженні всієї установки. Разом з ним ми її установили, налагодили і дуже успішно здали в Москві, в інституті замовника самому Фельдбауму. Ідея і головні принципи побудови цієї установки одержали дуже високу оцінку в журналі "Автоматика і телемеханіка", як видатне досягнення С.О.Лебедєва. Згодом, уже з подробицями, які раніше були засекреченими, ця робота була викладена в моїх працях про С.О.Лебедєва.

Його наступні блискучі досягнення в області створення ЕОМ як би затьмарили попередні роботи, у напрямках, де він також був незаперечним корифеєм. От такий парадокс. Хоча цифрова обчислювальна техніка, безумовно, була головною справою життя Сергія Олексійовича і значення його робіт у цій області, звичайно ж, набагато перевершували значення інших його чудових робіт, - так він сам вважав, і таке висвітлення його діяльності цілком закономірно. Характеризуючи моє ставлення до Сергія Олексійовича, не можу придумати краще: він був для мене Богом. А до Богів людські оцінки не застосовні, так що я навіть почуваю якусь незручність, коли розповідаючи про нього, прибігаючи до звичайних оцінок його людських якостей. Він був особливий і його важко порівнювати зі звичайними смертними. І характерно, що в звертанні до нього я почував себе так, начебто звертаюся до Бога, як це робить у розумі віруюча людина, - без сором'язливості, безпосередньо. Міг у будь-яку хвилину до нього зайти (це вже було у Феофанії, де ми працювали і жили), навіть у його спальну кімнату, коли він, прокинувшись, ще був у ліжку після нічних пильнувань, що він часто практикував. А звертатися до Сергія Олексійовича мені доводилося нерідко, хоча я цим ніколи не зловживав. Справа в тім, що поряд з головною роботою по створенню установки напівнатурного моделювання, Сергій Олексійович доручав мені ще й інші роботи, допоміжні, при створенні "МЭСМ", що почалися наприкінці 1948 року (моя установка була закінчена наприкінці 1949 р. - два роки для її розробки і побудови, звичайно, були дуже невеликим терміном). До допоміжних робіт для "МЭСМ", якими я займався, відносилося створення стенду для добору ламп з однаковими характеристиками, системи автоматичної стабілізації розжарення лампи й ін. По закінченні створення установки я безпосередньо підключився до розробки електронної обчислювальної апаратури - швидкодіючим елементним структурам, послідовним арифметичним пристроям і т.п., для чого мені була дана невелика група інженерів та техніків. Була в мене й окрема робота, що стосувалася безпосередньо створення самої "МЭСМ" - а саме, розробка цифродрукуючого вивідного пристрою, у якому приймав дуже активну участь І.Т.Пархоменко. Не хочу повторювати відомих описів нашого унікального режиму роботи у Феофанії, скажу лише, що довгий час жив там постійно, повертався додому тільки на вихідні дні і працював, ніяк не зважаючи на регламент часу. Тільки після здачі "МЭСМ" держкомісії 25 грудня 1951 року був ослаблений наш феофанійський режим. Сергій Олексійович у цей час уже поєднував роботу в Москві (ІТМ і ОТ, лабораторія "БЭСМ") і в Києві, де як і раніше вникав в усі деталі робіт. Дуже пам'ятною переломною датою був день 6 листопада 1950 року, коли "МЭСМ" розв'язала першу задачу контрольного тесту і почалася дослідна експлуатація, що супроводжувалася доведенням машини, і перетворенням її з діючого макета в регулярно працюючий зразок. Вирішення контрольної задачі було зафіксовано спеціальним актом як виконання соціалістичного зобов'язання до річниці Жовтневої революції. Я був у числі підписавших цей акт як профорг після С.О.Лебедєва та К.О.Шкабари - парторга лабораторії.

Як я згадував, за завданням Сергія Олексійовича, я розробляв послідовний арифметичний пристрій (АП) з 4-ма арифметичними операціями (усе, по суті справи, доводилося винаходити). Мені допомагали І.Т.Пархоменко і талановитий технік Ю.С.Мозира (передчасно пішов з життя). Для ознайомлення з цією розробкою Сергій Олексійович надсилав свого аспіранта з Москви. Але інтерес Сергія Олексійовича до цієї розробки обумовився ще, очевидно, виниклим у нього наміром створення спеціалізованої ЕОМ для рішення систем лінійних алгебраїчних рівнянь методом ітерації, головною ідеєю в побудові якої було суміщення в часі введення даних в обчислювальний пристрій з їхньою переробкою в ньому. Ця ідея, по суті, передбачила структуру майбутніх спеціальних процесорів, що виконують матрично-векторні операції, що включаються до складу надшвидкодіючих ЕОМ. Він розповів про неї розроблювачам, коли в нього вся машина вже була в голові. Виконані мною, по його завданню розробки вдало "вписувалися" у неї. Це, звичайно, лише моє припущення, засноване на тім, що розроблений послідовний АП ввійшов в структуру "СЭСМ" буквально як "більярдна куля в лузу".

Розробка власне "СЭСМ" почалася, коли Сергій Олексійович бував у Києві вже лише наїздами, але він консультував розробку і, десь, здається, у 1954 році я з математиком Ю.В. Благовещенським літом їздив за консультацією до Москви, де Сергій Олексійович приймав нас на своїй дачі, а сама консультація відбулася під час прогулянки на човні: я розпитував, а Юрій Володимирович - гріб. Потім Аліса Григорівна почастувала нас смачним обідом... І все-таки мені кривдно, що Сергій Олексійович машину "СЭСМ" своєю не вважав. Він навіть якось сказав мені в докір: - Ми робили "МЭСМ" швидше. Дійсно, універсальна машина "МЭСМ" була зроблена за 3 роки (1948 - 1951), а створення "СЭСМ", у певному сенсі набагато більш простої машини, зажадало часу на рік більше. Правда, був уже інший час, і зберегти ті ж неймовірні темпи і режим роботи, як при створенні "МЭСМ", виявилося просто неможливою задачею. Та й до того ж у мене з'явилися нові наукові інтереси (але про це пізніше). А та обставина, що Сергій Олексійович, говорячи про свої розробки, "СЭСМ" не згадував, це цілком характерно для нього: він вважав своїми розробками тільки ті, у яких крім вищесказаних ідей була вкладена його власна, причому, чимала праця. От такий був Сергій Олексійович. Проте "СЭСМ" він оцінював досить високо, причому й в офіційному відклику. Характерно також його побажання, щоб розробку "СЭСМ" очолив я, про що він прямо заявив своєму заступнику Л.Н.Дашевському: нехай робить сам. Він намагався прищепити мені ініціативу та самостійність, і спогад про його турботу про мене, своєму учневі, мене і зараз хвилює до глибини душі. Коли машина була вже готова, він послав своїх учнів ознайомитися з її конструкцією і роботою.

У "СЭСМ" був застосований цілий ряд компонентів - новинок для того часу. Так, елементна структура "СЭСМ" містила винятково ферит-діодні вентилі, діоди були германієвими, регістри арифметичного пристрою були динамічними, виконаними на магнітному барабані у вигляді спеціальних його доріжок, які постачалися подвійними (запису-зчитування) магнітними голівками, десятково-двійкові та зворотні перетворення кодів відбувалися під час їхнього введення і виведення, обробка інформації виконувалася в змінних дрібноблочних конструктивах, пульт містив засоби контролю роботи машини і локалізації несправностей, були введені режими підрахунку функцій кореляції і виконання ітерацій (не тільки по Зайделю). Причому, здійснення машиною тих чи інших функцій не програмувалося, а встановлювалося перемикачем режимів на пульті, керування обчисленнями здійснювалося користувачами без кодового програмування. Таким чином, "СЭСМ", будучи другою, створеною в УРСР машиною, відносилася як би до "полуторного покоління". Вона експлуатувалася замовниками для вирішення цілого ряду задач і ввійшла разом з "МЭСМ" до складу основного устаткування заснованого ОЦ АН УРСР, а потім була передана для навчальних цілей у радіотехнічний технікум.

"СЭСМ" зіграла певну роль у встановленні міжнародного престижу вітчизняних розробок. Оскільки вона не була засекречена і її усім показували, то відомості про машину, не знаю, яким чином, просочилися в США, і в "Datamatіon" була опублікована замітка, у якій дуже позитивно відгукувалися про "СЭСМ", головним чином про її конструктивні і схемні достоїнства. Дійсно, ламп у ній було приблизно в 10 разів менше, ніж у "МЭСМ" (безлампові вентилі, динамічні регістри на магнітному барабані і т.д.). Але повинен сказати, що особливо високою надійністю на той час машина не відрізнявся і мені доводилося витрачати багато часу на забезпечення її експлуатації.

Оскільки "СЭСМ" містила також ряд прогресивних рішень, з ініціативи В.М.Глушкова була написана монографія, редактором книги був він сам. Книга була перевидана англійською мовою в США, виявившись однією з перших (якщо не першою) перекладених і виданих там вітчизняних публікацій. Таким чином, створення "СЭСМ" крім її практичного використання одержало також і досить широкий науковий резонанс.

Може бути, про створення "СЭСМ" я розповів із зайвою подробицею, але якщо відверто, то тільки після цього я повною мірою самоствердився як фахівець високого класу в галузі цифрової обчислювальної техніки, і ця обставина, звичайно, сильно вплинуло на мою подальшу наукову діяльність.

Ця діяльність почалася ще до повного завершення роботи зі створення "СЭСМ" і, природно, трохи відволікала мене від основної роботи. Ставлячись до себе критично, можу лише помітити, що в мене наукові інтереси завжди превалювали над прагматичною цілеспрямованістю, що, звичайно, не могло не вплинути в негативному плані на практичні результати моєї наукової діяльності.

Новий науковий інтерес у мене з'явився після звернення КВІАВУ з пропозицією провести пошукову розробку цифрової системи виявлення цілей по радіолокаційним даним. Ця ініціатива була підхоплена Б.М.Малиновським і мною, і таке дослідження було розпочато. Воно отримало інтенсивний розвиток, завдяки випадку, що представився. З приводу цієї розробки я був у Міністерстві оборони (МО) і там випадково зустрів одного підполковника, який одночасно зі мною закінчив КПІ, але радіофізичний факультет, що під час цієї нашої зустрічі очолював відділ НДІ-5 міністерства. Ми обговорили можливості спільної дослідницької роботи, у якій НДІ був би замовником, а ми виконавцями по госпдоговору. Така робота була організована, її науковим керівником був В.М.Глушков2. Робота була дуже інтенсивно розгорнута за двома напрямками - первинної обробки радіолокаційної інформації й автозахоплення цілі і її супроводу, що виливалося в побудову двох видів спеціалізованих засобів, відповідальними виконавцями по яким ми з Б.М.Малиновським і виявилися. В.М.Глушков зробив великий творчий внесок у проектовані системи, особисто займаючись їхнім алгоритмічним забезпеченням. Потім ці роботи були доведені до рівня аванпроектів (що і було потрібно по госпдоговору) і науково-технічні звіти були передані замовнику - НДІ-5, де вони використовувалися вже в практичних конструкторських розробках. По цих роботах був і науковий вихід у вигляді закритих публікацій Б.М.Малиновського і моєї, котрі одержали певний резонанс.

Прихід В.М.Глушкова насамперед ознаменував крутий поворот убік теоретичних проблем цифрової обчислювальної техніки, без ослаблення, природно, практичних розробок. З цих проблем головна увага приділялася проектуванню ЕОМ із залученням і розвитком теорії автоматів. Повинний сказати, що на мої наукові устремління сильно вплинув Віктор Михайлович, курс лекцій якого для співробітників лабораторії я прослухав з великим інтересом і задоволенням. І от, від практичних розробок, що доручалися мені керівництвом, я дозрів на проведення самостійних наукових досліджень, у конкретній області - власне теорії ЕОМ (Computer Scіence), що хоча і виникала вже в той час, але якось фрагментарно. Віктор Михайлович у своєму відділі виділив мені неструктурну лабораторію в основному зі співробітників, які раніше зі мною працювали, котра потім була розвинена у відділ теорії ЕОМ, роботи якого завжди були в колі інтересів Віктора Михайловича, а деякі з них - і під його науковим керівництвом.

Нами разом було дано формальне визначення предмета теорії ЕОМ, що ввійшло в Енциклопедію кібернетики. Як згодом стало ясно, воно відповідало щонайменше двом окремим дисциплінам з комплексу "Computer Science". Почавши займатися теорією ЕОМ, я насамперед увів формальні поняття ієрархічного процесу переробки інформації в ЕОМ, взаємодії між його рівнями, розподіленими на три групи - елементна структура, алгоритмічна структура й архітектура ЕОМ.

В узагальненому вигляді отримані результати були відображені в монографіях "Елементарні операції в обчислювальних машинах" і "Основи теорії елементних структур ЕОМ". Перша з них, по моєму уявленню, одержала дуже широке визнання у вищих навчальних закладах (цивільних, військових, у тому числі і курсах підвищення кваліфікації), де вважалася "настільною книгою викладача". Ця книга була популярною і за рубежем.

Друга зі згаданих книг, що вийшла вже в Москві через 15 років, являла собою її оновлене видання, доповнене новими розділами - про використання багатозначного структурного алфавіту, про класифікацію і структуру типових керуючих автоматів, тимчасових перемикальних функціях та ін.

Таким чином, зазначені дві монографії відображали структурний процес переробки інформації в ЕОМ на його двох нижніх рівнях - операцій над цифрами як одиницями структурного алфавіту, і типових елементарних операцій над словами, як упорядкованими множинами цих одиниць.

Дати досить докладний матеріал по архітектурам ЕОМ, і процесам переробки інформації в них, мені, чесно кажучи, не удалося, до того ж за рубежем уже з'явилися грунтовні публікації з класифікацією і дослідженням архітектур, і мені не хотілося повторювати вже написане. Та й мої інтереси направилися від досліджень уже досягнутого в напрямку підвищення машинного інтелекту ЕОМ - поняття, формально введеного трохи пізніше В.М.Глушковим і мною та яке стало енциклопедичним, що характеризує, по вираженню Л.Н.Королева, математичні здібності машин, сугубо значимі для ефективності їхнього використання, особливо в режимі інтерактивної взаємодії людини з машиною. Такий, у значній мірі оригінальний розвиток ЕОМ був немислимий без проведення експериментальних розробок, що, звичайно, підігрівало інтерес.

Стрижнем зазначеного розвитку ЕОМ стало підвищення рівня її внутрішньої мови аж до представлення робочих (що виконуються) програм, як машинно-незалежних і подібних до вихідних програм користувачів, записаних на вхідній алгоритмічній мові. При цьому внутрішня мова, звичайно, виявлялася багаторівневою, нижній її рівень уже відповідав фізичному устаткуванню машини. Така внутрішня мова, по визначенню, уже була мовою високого рівня (МВР) і тому машини, що володіють такою мовою, одержали назву ЕОМ зі структурною інтерпретацією МВР. Подібні роботи уже виникали за рубежем, але нам вони стали відомі трохи пізніше. Перша наша заявка на високопродуктивну машину, засновану саме за цим принципом, була зроблена в 1962 р. (автори: В.Глушков, З.Рабинович, С.Михновский, А.Стогній, В.Гладун, В.Еманський), а авторське посвідчення з цим же пріоритетом було видано тільки в 1968 році, коли вже стало відомо про появу таких машин за рубежем.

Але без визнання корисності цих робіт ми просто не могли б їх продовжити. Уже після одержання першої відмови за заявкою з ініціативи нашого Інституту була скликана спеціальна нарада в Ужгороді (1968 р.), на яку Віктор Михайлович запросив С.О.Лебедєва і М.К. Сулима - у той час начальник головкому обчислювальної техніки МРП. Після наших докладних доповідей застосування внутрішньої МВР в малих машинах було цілком схвалене, а також була висловлена думка про необхідність подальших досліджень доцільності даного напрямку у відношенні великих машин. Принцип структурної інтерпретації МВР блискуче себе виявив у малих мікропрограмних машинах серії "МИР", що реалізують спеціально створену для неї мову, орієнтовану на аналітичні розрахунки (у конкретній розробці цих машин я не брав участь). Мій же відділ продовжував розробку універсальної високопродуктивної ЕОМ, названої "Україна", із внутрішньою Алголо-подібною мовою, і додатковими засобами для автоматичної організації в ній обчислювального процесу. Вважаю обов'язком відзначити видатну роль у цій розробці С.Д.Михновського (який передчасно пішов з життя). Технічний проект "Україна" піддався вивченню і ретельному обговоренню на НТН МРП (доповідь Віктор Михайлович доручив зробити мені як головному конструктору) і після досить бурхливих дебатів (у яких головним опонентом був сам С.О.Лебедєв) був одностайно схвалений. Однак машина не була побудована, хоча основні рішення в ній були перевірені на макетах, моделях, а також шляхом розрахунків. Але дуже позитивну роль ця розробка, безумовно, зіграла - принцип структурної інтерпретації МВР не тільки в малих, але й у високопродуктивних машинах восторжествував і був підхоплений у ряді високоавторитетних організацій, з яких особливо показовий ІТМ і ОТ ім. С.О.Лебедєва, що застосував його в якості одного з двох основних фундаментальних принципів побудови "Ельбрусу", першої вітчизняної супер-ЕОМ, що одержала дуже позитивні відгуки за рубежем. У монографії, присвяченій "Ельбрусу" про це прямо сказано з посиланнями на "МИР", проект "України" і особисто на В.М.Глушкова. Таким чином, завдяки зазначеним розробкам була змінена сама стратегія в області створення ЕОМ, а зазначений принцип наближення їх до користувачів уже не піддавався сумніву, а всіляко розвивався. Я згадую, що навіть Сергій Олексійович, наш головний опонент, радив побудувати машину, хоча б у макетному варіанті, використавши ЕОМ "Урал", прибудувавши до нього відповідне керування.

Викликає задоволення той солідний теоретичний багаж, що був накопичений нами в результаті цієї розробки. Крім публікацій і дисертацій він одержав вагоме відображення в монографії "Обчислювальні машини з розвиненими системами інтерпретації", що вийшла за редакцією В.М.Глушкова в 1970 році, у якій він прийняв і особисту творчу участь, написавши дві глави, присвячені автоматизації проектування.

Завершенням етапу, що викладається, моєї наукової діяльності був захист сукупності робіт на одержання ученого ступеня доктора технічних наук. Це трапилося ще до виходу зазначеної книги, не включеної в цю сукупність, а саме навесні 1969 р., коли мені було вже 50 років. Саме розробку принципу структурної інтерпретації МВР, як і пов'язані з ними пропозиції нових архітектур ЕОМ, виділив у відгуку головної організації по роботі (ІТМ і ОТ) С.О.Лебедєв як найбільш значне досягнення в представленому циклі робіт. Особливо підкреслюю це тому, що Сергію Олексійовичу іноді приписувалося негативне ставлення до даного "мовному" розвитку архітектур. Мені приємно, що опонентами по моєму докторському циклу були видатні вчені А.А.Ляпунов, Т.Т.Артамонов і Г.Є.Пухов. Рецензії і відзиви (у числі 47) були винятково позитивними і, може бути, завдяки цьому, незважаючи на далеко не одностайні результати голосування, мені був присуджений учений ступінь у ВАК ледве не через два тижні після одержання ними документів, тобто без додаткового рецензування. Мені приємно відзначити, що роботи з архітектур ЕОМ у представленому циклі високо оцінював В.М.Глушков, що якось сказав мені на зорі їхнього розвитку після одного із семінарів, що нарешті я зайнявся справжньою справою (це було сказано з жартівливим перебільшенням). Думаю, що в основному за праці в області розвитку архітектур ЕОМ я був представлений до премії ім. С.О.Лебедєва АН УРСР разом з Б.М.Малиновським і В.А.Мельниковим (ІТМ і ОТ) в кінці 70-х років ХХ століття.

Проте, ми були залучені в сферу розробки "Ельбрус", саме завдяки отриманим раніше результатам, що були схвалені цілком і беззастережно. Дійсно, через дуже короткий час нам було запропоновано розробити колективний інтелектуальний термінал (КІТ) для "Ельбрусу", що функціонально відповідав процесору колективного користування в попередній розробці. КІТ був розроблений як оригінальна, принаймні, у нас у Союзі мікропрограмувальна багатомовна ЕОМ (подібна до машини "БЭРОУЗ"), розробка була доведена до дослідного зразка, виготовленого за участю серійних заводів і прийнятого Міжвідомчою комісією.

Я назвав тут тільки деякі з прикладних розробок, в області створення ЕОМ. Як і на попередньому етапі, усі вони супроводжувалися науковим пошуком і теоретичними дослідженнями, що мають самостійне значення. На відміну від попередньої спрямованості головна увага при цьому була загострена на системах з розподіленою обробкою інформації, не залишаючи без уваги інтелектуальний рівень таких систем, що забезпечує ефективність взаємодії з ними користувача.

Наступний етап моєї наукової діяльності я обчислюю з 1987 року донині, коли я з вікової причини звільнився від завідування відділом (з того часу очолює його мій учень і соратник В.М.Коваль3, що розширив тематику відділу, у якому я продовжую працювати вже в якості головного наукового співробітника за контрактом).

Природно, моє нове положення у відділі визначило зміну стилю моєї роботи. Вона стала винятково індивідуальною в тому змісті, що я вже ніким не керую і в усьому, що роблю, керуюся в основному власною ініціативою. Це, однак, не означає, що моя робота відособлена від загальної тематики. Навпроти, я вніс у неї свіжі пропозиції, що стосуються як області власне обчислювальної техніки, так і науково-пізнавального напрямку штучного інтелекту. Насамперед скажу про обчислювальну техніку. Об'єктивний хід її світового розвитку і потреб у ній підказував доцільність і перспективність взаємного підвищення продуктивності й інтелектуальності ЕОМ насамперед за рахунок реалізації в машині внутрішньої мови високого рівня, розвинених засобів роботи зі знаннями і динамічним автоматичним керуванням обчислювальним процесом. Машина, за задумом, повинна бути широко універсальною в значенні ефективного рішення як традиційних обчислювальних задач, так і обробки складних структур даних.

Цим власне і завершується виклад моєї творчої діяльності в галузі обчислювальної техніки.

Зараз же мені хочеться розповісти про наукову діяльність, що має лише непряме відношення до комп'ютеробудування. Вона є скоріше hobby, а її напрямок можна позначити, як кібернетичне, науково-пізнавальне, стосовно до сфери людського мислення. Я задумався над тим, як же працює мозок. При цьому мене цікавили саме структурні механізми і процеси мислення, головним чином творчого. Що таке процес творчого мислення з погляду переробки інформації і можливості її формалізації? Я представив доповідь на цю тему на світовий конгрес з кібернетики в Лондоні. Доповідь була прийнята і, як не дивно, я був випущений у складі туристської групи на цей конгрес. Можливо, мені допоміг у цьому відношенні Віктор Михайлович, доповідь якого на тему автоматизації дедуктивних побудов була також представлена і повідомлена там О.Летичевським - оскільки сам Віктор Михайлович поїхати не мав можливості. Очевидно, на допуск мене "туди" вплинула та обставина, що з туристичної групи була представлена, здається, тільки одна моя доповідь (а в групі було приблизно 30 чоловік). Доповідь була зроблена і навіть викликала певний інтерес. Пізніше я був запрошений повторити її на конференції з філософських проблем кібернетики. Більше того, Вікторові Михайловичу і мені було запропоновано брати участь у числі співавторів філософської колективної монографії "Керування, інформація, інтелект" за редакцією А.І.Берга й ін. Книга вийшла у видавництві "Мысль".

Від міркувань стосовно творчих процесів я перейшов до осмислення природи мислення взагалі. Результат цього осмислення був повідомлений уперше на одному з престижних симпозіумів, перед яким я дуже хвилювався: на ньому були присутні корифеї нейрофізіології і штучного інтелекту. Час мені було дано необмежений і результат доповіді був просто разючим. У відкликах, найбільше для мене цінних, корифеї нейрофізіології прийняли мої гіпотези як новий підхід до дослідження механізмів і процесів мислення - проникненню в них зверху вниз: від функції до нейроних структур, як перша модель осяяння у творчому процесі (моє пояснення осяяння було навіть назване знаменитим нейрофізіологом "першим корисним для нейрофізіології словом кібернетика"), як правдоподібна гіпотеза, що може претендувати на істину. І лише тоді я власне зрозумів - у чому ж причина настільки, по правді сказати, навіть несподівано блискучих відкликів. Як виявилося, я заповнював пролом, розрив між побудовами психологів на рівні психічних функцій мозку і нейрофізіологів - на рівні хімічних реакцій у мозку в процесах виконання цих функцій, тобто будував міст від функцій до збудження нейронів. Перша капітальна стаття за мотивами цієї доповіді була опублікована в журналі "Кібернетика" у 1979 р. і вона привернула увагу не тільки нейрофізіологів і кібернетиків, але і психологів, була включена в перелік літератури, що рекомендується, по психології, і я отримав запрошення зробити пленарну доповідь на Всесоюзному (а може, навіть міжнародному?) з'їзді психологів.

На закінчення лише скажу, що мені надзвичайно прикро, що я вчасно не використовував свій творчий потенціал у сфері пізнання мозку. До того ж недавно одержав дуже привабливу пропозицію про публікації матеріалів по висловлених гіпотезах у престижному нейрофізиологічному журналі. Але це зауваження, як говориться, "навздогін". Сподіваюся, що-небудь ще зможу зробити в цій цікавій і, думаю, технічно корисній галузі.

Після роботи з історії вітчизняної обчислювальної техніки були опубліковані короткі статті в Енциклопедії кібернетики, а також зроблені доповіді на ювілейних конференціях. Свій виступ на форумі, присвяченому 100-річчю від дня народження Сергія Олексійовича Лебедєва, я переживаю ще і зараз.

Разом з Б.М.Малиновським я був також втягнутий у колектив авторів монографії "Computing in Russia", виданої в Німеччині в 2001 р., у якій були поміщені дві моїх глави: коротка - про "СЭСМ", за участю видавця, і велика - про історію розвитку інтелектуального напрямку ЕОМ у СРСР і Україні.

Нарешті, останнє, про що я хочу розповісти, - про роботу в галузі підготовки фахівців. Головним у даному роді діяльності вважаю керівництво підготовкою кандидатських дисертацій. Їх виявилося 43 - підготовлених і захищених, з яких 3 на учений ступінь к.ф.-м.н., 1 - к.б.н. (тут потрібен був другий керівник), інші - к.т.н. З цих кандидатів 11 стали згодом докторами наук, відомими у світі вченими.

Велике значення в підготовці фахівців я приділяв також опануванню, завжди намагався, крім критики дати також і пораду по подальшому розвитку досліджень. А опонував я, наскільки пам'ятаю - 6 кандидатських і 14 докторських дисертацій у різних краях СНД.

От мабуть і усе."

* * *

У своєму нарисі Зіновій Львович не забув відзначити, що він народився 1 серпня, але не згадав рік народження. Тому додам, що він з'явився на світ в бурхливому 1918 році. Він, дійсно, ветеран з ветеранів відділення кібернетичної техніки й один з батьків - засновників наукової школи, створеної у відділенні.


1З.Л.Рабінович написав цей нарис для книги О.В.Палагіна "Взглядом издалека...". З дозволу З.Л.Рабіновича та О.В.Палагіна я розміщую нарис в моїй книзі, трохи скоротивши його.
2Пропозиція про технічну реалізацію винаходу співробітника КВІАВУ А.Г.Кузнєцова була зроблена Б.Н.Малиновському. Робота була успішно виконана. Після цього Б.Н.Малиновському удалося зацікавити в подальшому розвитку роботи співробітників НДІ-5. Б.Н.Малиновським був укладений госпдоговір про проект двухмашинної системи ППО. Б.Н.Малиновський залучив до цієї роботи З.Л.Рабиновича. На останній стадії роботи до неї підключився В.М.Глушков, що обгрунтував алгоритм наведення винищувача на ціль.
3На жаль в 2006 році Валерія Миколайовича Коваля не стало.

Борис Малиновський "Нет ничего дороже..."
К: Горобец, 2005. -336с: 200 іл. ISBN 966-8508-04-1

© Б.Н.Малиновский, 2005
Переклад з російської Тамара Малашок