English    Русский

Обкладинка книги Бориса Малиновського "Через вогонь, воду i мiднi труби"

"Через вогонь, воду i мiднi труби"
Борис Малиновський

Київ, 2016. -272 стор. Книгу видано росiйською мовою. Замовити книгу можна в iнтернет магазинi TravelBook


Моїм дiтям та їх спадкоємцям присвячується...

Борис Малиновський "Через вогонь, воду i мiднi труби"
© Б.М.Малиновський, 2016

Анотацiя

Ця книга про вiйськовий шлях 55-ї стрiлецької дивiзiї. Дивiзiя була сформована в серпнi 1919 року в приволзькому м. Бариш. У Великiй Вiтчизнянiй вiйнi її багатостраждальний бойовий шлях почався на рiчцi Щара в Бiлорусiї. Ставши на смерть при захистi державного кордону в першi днi вiроломного нападу Нiмеччини на СРСР 22-25 червня 1941 р., вона здiйснила подвиг - вперше не пропустила гiтлерiвцiв далi кордону!

З 24 червня по 22 вересня 1941 р. з важкими боями вона вiдходила з району Бреста до України i майже повнiстю загинула на полi бою. 1-го грудня 1941 р. - була наново сформована i продовжувала вiдважно битися всi наступнi чотири роки Вiтчизняної вiйни, пройшовши майже тисячу кiлометрiв крiзь - як кажуть - Вогонь, Воду i Мiднi труби - в жорстоких доленосних битвах (Курська дуга), при форсуваннi рiчок (Десна, Днiпро) i непрохiдних болiт (Пiнськi i Прип'ятськi). День Перемоги вона зустрiла в зенiтi слави разом з переможцями, ставши Мозирською Червонопрапорною 1-ю дивiзiєю морської пiхоти БФ, а її прапороноснi полки - названi Лунiнецьким, Пiнським, Червонопрапорним, ордена Суворова III ступеня полками морської пiхоти ЧБФ.

Пiсля вiйни дивiзiя, багато рокiв здiйснювала бойову службу на ЧТФ, а потiм стала 155-ю Окремою бригадою морської пiхоти ЧТФ.

Видання розраховане на широке коло читачiв.

Заповiт однополчан

У книзi нiмецьких iсторикiв Девiда Гланца i Джонатана Хауза "Курська битва. Вирiшальний поворотний пункт Другої свiтової вiйни" про початок Великої Вiтчизняної вiйни йдеться: "...Червона армiя здiйснила чудо вже тим, що просто вижила при нiмецькому вторгненнi, не кажучи вже про те, щоб його зупинити.

...Що бiльш дивно, росiяни встигали швидше виставляти новi дивiзiї, нiж нiмцям вдавалося їх знищувати. До 31 грудня 1941 р. Червона армiя створила 385 нових дивiзiй i 267 окремих бригад, що бiльш нiж компенсувало втрати в боях, еквiвалентнi 229 дивiзiям. Якщо перед вiйною нiмецька розвiдка оцiнювала сили противника приблизно в 300 дивiзiй, до грудня Совєти виставили майже в три рази бiльше подiбних з'єднань. Бiльшiсть цих одиниць було погано озброєне i навчено, але, ...уперта стiйкiсть радянського солдата була значним внеском в провал нiмцiв в 1941 р.

5 грудня 1941 р. Сталiн почав контрнаступ, використавши старанно припасенi резерви для удару по нiмецьким бойовим порядкам, що розтягнулися пiд Москвою."

"...Те, що Червона армiя взагалi була здатна перейти в наступ, нiмцiв потрясло. Спочатку Гiтлер заборонив будь-який вiдхiд частин, i багато вищих командирiв, включаючи Хайнца Гудерiана, були вiдстороненi за те, що наполягали на вiдступi, щоб зберегти свої вiйська. Але врештi-решт Гiтлер був змушений погодитися на те, щоб подекуди вiдiйти. Тим часом Сталiн вiдчував такий пiдйом вiд початкових успiхiв, що вирiшив початковий контрнаступ перетворити в стратегiчний наступ по всьому фронту.

Насправдi Червона армiя була ще занадто слабка i недосвiдчена для такого великого завдання. Нiмцi швидко вiдновили бойовий дух i рухливiсть i в боях зупинили радянський наступ до лютого 1942 г."

Значна частина з наявних i новостворених дивiзiй стали в подальшому, учасниками найбiльших битв на основних фронтах, де визначалися, по сутi, долi Свiту, а не тiльки двох воюючих країн: Пiвнiчно-Захiдний, Сталiнградський, Захiдний, Центральний, Брянський, Воронезький, три Бiлоруських, три Українських, три Прибалтiйських. Бiльшiсть дивiзiй, здобувши всебiчний бойовий досвiд, заслужено отримали високi бойовi нагороди, зробили вирiшальний внесок у досягнення Перемоги над фашистською Нiмеччиною.

Запропонована книга, - спроба зберегти для iсторiї, для повоєнного i наступних поколiнь людей, - безцiннi спогади очевидцiв-однополчан однiєї з цих дивiзiй, - 55-ї стрiлецької дивiзiї, яка почала бойовий шлях ще в роки Громадянської вiйни, зумiла потiм в роки Великої Вiтчизняної вiйни гiдно пронести i зберегти номер i прапор частини. На її рахунку поразка СС дивiзiї "Мертва голова", участь в лiквiдацiї Дем'янського "котла" - за словами гiтлерiвського генерала - зменшеного Вердена Першої Свiтової вiйни, що перемолов майже 100 тисяч нiмецьких солдатiв i офiцерiв (Пiвнiчно-Захiдний фронт); участь в розгромi за 50 днiв задуманої Гiтлером i яка вважалася їм неприступною "Цитаделi" на Курськiй дузi, стрiмке форсування Десни i Днiпра (Центральний фронт); знищення i полон в операцiї "Багратiон" основної частини нiмецької армiї, загнаної в непрохiднi i напiвпрохiднi бiлоруськi болота - прип'ятськi i пiнськi (1-й Бiлоруський фронт); участь у звiльненнi решти територiї Бiлорусiї, України, Прибалтики.

Пройшовши через "мiднi труби" - отримавши заслужену славу, дивiзiя зберегла свої бойовi традицiї, забезпечила її iснування в майбутньому як повноцiнної вiйськової частини.

У Вiтчизняну вiйну дивiзiєю командували: Шевчук Iван Павлович, генерал-майор, в роки Громадянської вiйни органiзатор партизанського руху на Далекому Сходi i в Сибiру. У 1941-1942 рр., Пiвнiчно-Захiдний фронт. Найтяжчi бої в "Рамушевському" коридорi. Першi успiхи. Але звичне партизанське - лише вперед - позначилося! Дивiзiя понесла невиправданi втрати значної частини особового складу дивiзiї. Вiйськовий трибунал. Пониження на посадi. Загинув в бою.

Заiюльєв Микола Миколайович, полковник, Герой Радянського Союзу - 1942-1944 рр., Пiвнiчно-Захiдний фронт. Затяжнi бої на болотi Сучан, знищення СС дивiзiї "Мертва голова". Участь в лiквiдацiї "Дем'янського котла" - зменшеного Вердена Першої Свiтової вiйни; Центральний фронт. Курська дуга, участь в розгромi гiтлерiвської, що вважалася їм неприступною "Цитаделi", 1-й Бiлоруський фронт. Звiльнення Мозиря, пiвнiчної частини Бiлорусiї, участь в операцiї "Багратiон" - розгром i полон сотень тисяч солдатiв i офiцерiв Вермахту з ганьбою прокрокували по Мiнську i Москвi. Звiльнення схiдної i пiвнiчної частини України. Безстрашний i вимогливий командир.

Андрусенко Корнiй Михайлович, полковник, Герой Радянського Союзу, 1944-1945 рр., 1-й Бiлоруський, 3-й Прибалтiйський фронти. Участь в операцiї "Багратiон". Звiльнення мiст: Петриков, Лунинець, Пiнськ, Цесiс, Гауена. "Батя" для особового складу дивiзiї.

У повоєннi роки вiдродженою 55-ю дивiзiєю командував Шапранов Павло Тимофiйович, генерал-майор.

Петр Кудинов. Огневой вал Николай Ивушкин. Место твое впереди

Мої однополчани-ветерани дивiзiї - полковник, начальник полiтвiддiлу дивiзiї М.Б. Iвушкiн, командир артилерiйського дивiзiону, полковник П.М. Кудiнов, що пройшли в тi роки, як i я "через Вогонь, Воду i Мiднi труби", в першi повоєннi роки написали i подарували менi першi екземпляри своїх книг, супроводивши їх автографами.

Час, на жаль, не зупиняється... Нi Миколи Борисовича нi Петра Миколайовича вже немає. Але книги, якi включають величезний фактичний матерiал залишаються i суттєво доповнюють мої спогади.

Для мене, ще iснуючого (йде 95-й рiк), автографи дорогих однополчан стали заповiтом вiд iменi всiх однополчан дивiзiї - завершити єдину iсторiю тяжкого бойового шляху 55-ї стрiлецької дивiзiї в роки вiйни i її бойової служби в повоєнний час на основi моїх книг i книг М.Б. Iвушкiна i П.М. Кудiнова. Матерiали з книг М.Б. Iвушкiна i П.М. Кудiнова вiдiбранi i включенi в мiй рукопис, супроводжуються примiтками.

Це лише мала частинка того, "що ми пережили у вiйну" - скажемо словами Г.К. Жукова в його вiдомiй, завершальнiй його життя, книзi "Спогади i роздуми". Воювали солдати i офiцери не однiєї, а тисячi рiзних вiйськових частин. I те, що пережили вони, - все поколiння, що воювало, а точнiше - весь народ - невимiрно. Значну частину безцiнної iнтелектуальної спадщини вiйни час забирає з собою...

Величнi меморiали i пам'ятники Великої Вiтчизняної вiйни, багато книг, архiви будуть довго безслiвно говорити: "Ми залишаємося з вами!"

Гiтлер i його генерали задумали i намагалися здiйснити, судячи з секретних документiв "Барабароса" i "Ост", плани про напад i про подальше знищення Радянського Союзу, включаючи радянських людей.

Про цей зловiсний задум йдеться в одному з роздiлiв книги. Прочитати його варто - в ньому вiдображається фашистське пекло, а не наше майбутнє.

У наступних роздiлах на прикладi хоча б однiєї з дивiзiй, читачi можуть побачити, якими величезними зусиллями, великою самовiдданiстю, цiною загибелi мiльйонiв життiв радянського народу була досягнута Перемога.

Щось спробував включити в загальнолюдську Книгу Вiчної пам'ятi i я. Наскiльки менi вдалося виконати свiй задум i заповiт однополчан - нехай судять читачi.

Про книгу i її автора

З точки зору високої моралi незмiнна, вiд поколiння до поколiння передається вдячнiсть нащадкiв своїм предкам за гiднi, героїчнi дiяння їх є показником рiвня моральностi суспiльства, на що старовинне росiйське прислiв'я вказує: "Спасибi тому, хто напуває i годує, а бiльш того, хто хлiб-сiль пам'ятає". I навпаки - невисока культура життя в тому суспiльствi, в якому можновладцi корегують на догоду своїм полiтичним iнтересам iсторичну пам'ять, прищеплюють спiвгромадянам, перетворюючи тих в мiзерних обивателiв, повне забуття кращих сторiнок своєї iсторiї, її видатних представникiв.

Все сказане повною мiрою стосується оцiнки подiй порiвняно недавнього минулого, до рокiв, в якi iсторична спiльнiсть, що iменувалася "радянський народ", захистила, вберегла свою велику країну вiд знищення i поневолення залишкiв її населення фашистськими загарбниками i, розгромивши ворога ненависного, позбавила вiд подiбної долi європейських народiв.

Подвиг цей - безсмертний i пам'ять про нього повинна жити вiчно в вдячних нащадкiв переможцiв як етичний стрижень їхнього буття, як найперший виховний елемент для юнакiв, якi життя починають. Пам'ять ця зобов'язана поповнюватися, активiзуватися, шляхетною iстиною свого змiсту припиняти, вiдображати будь-якi спроби затуманити, принизити, спотворити її суть.

Цiй великiй метi служать, в тому числi, вiйськовi мемуари, новим прекрасним зразком яких є пропонована читачам книга Бориса Миколайовича Малиновського "Через Вогонь, Воду i Мiднi труби". Принаднiсть її, перш за все, в тому, що написана вона нашим сучасником, щасливо збереженим долею солдатом Великої Вiтчизняної вiйни, представником тiєї когорти воїнiв-переможцiв, що не зламалися пiд жахливими фiзичними i нервовими навантаженнями вiйськових рокiв, не принизились пiд час пiслявоєнної психологiчної реабiлiтацiї, якi, пройшовши всi кола пекла, побачивши мерзенний виворiт людського буття, дiзналися цiну людського життя i, переживши глибокi особистi потрясiння, духовно очистилися i пiднеслися. Полум'я вiйни зробило їх людьми сильного гарту i особливої духовної структури - прямими, чесними, справедливими, чужими злу, егоїзму, дворушництву, брехнi, якi зневажають плазування, лицемiрство, пiдлiсть, заздрiсть.

Всi цi людськi якостi - в авторських почуттях та емоцiях вираженi - червоною духовною ниткою проходять через мемуарну книгу Бориса Миколайовича. Зi спокiйною мудрiстю людини, яка багато бачила, знає i пережила виписав вiн своїм майстерним пером багате лiтературне панно, ємне подiями, думками i переживаннями, що дає читачевi повне уявлення про всi сторони життя i працi солдата на вiйнi i в мирний час. На його сторiнках - смерть i калiцтва, нелюдськi страждання товаришiв по зброї, мирних жителiв, спаленi мiста i села. У ньому - прояви високого i низького, доброго i злого, колосальнi фiзичнi навантаження солдата, постiйне - до повного нервового виснаження - зовнiшнє насильство над його психiкою, перетворення працi в страшну роботу.

Бойовий шлях молодшого офiцера Малиновського пов'язаний з 55-ою стрiлецькою дивiзiєю iменi Ворошилова, яка прийняла в першi години вiйни удар фашистiв на бiлоруському кордонi i в подальших боях втратила практично весь особовий склад. Заново сформована, дивiзiя брала участь у важких боях на Пiвнiчно-Захiдному фронтi, в доленоснiй Курськiй битвi, форсуваннi Десни i Днiпра, в бойовому подоланнi Пiнських i Прип'ятських болiт. Так склалася доля цього вiйськового пiдроздiлу, що довелося йому битися з ворогом в найскладнiших бойових ситуацiях, з iстотними втратами бiйцiв i командирiв, за що називали 55-у дивiзiю "багатостраждальною".

За пiдсумками першого року вiйни пережили солдати i офiцери дивiзiї, як i всi воїни радянської армiї, стан психологiчного шоку, викликаного безперервним - з великими втратами особового складу - вiдступом наших збройних сил, пiсля чого сталiнським наказом №227 ( "Нi кроку назад!") були введенi штрафнi батальйони i загороджувальнi загони. Репресивнi заходи щодо своїх солдатiв були нещадно-жорстокими - разом з реальними боягузами i зрадниками вони торкнулися багатьох безвинних бiйцiв, якi волею фронтових обставин опинилися в безвихiдному становищi. Тепер в оточеннi, в нерiвному бою доводилося солдату вибирати не мiж життям i смертю, а лише рiзновидом останньої - загинути в бою, зберiгши людську гiднiсть, вiд кулi загороджувального загону, бути розстрiляним як дезертир або померти голодною смертю в полонi.

З переломом, що наступив в ходi вiйни змiнився психологiчний стан радянських солдатiв i офiцерiв, i цей якiсний внутрiшнiй стрибок їхньої психiки дуже точно вiдображений у книзi. Нашi бiйцi навчилися перемагати, а слiди руйнувань i злодiянь на територiях, що звiльнялися додавали ненавистi до ворога, прагнення помсти, прискорювали бойове просування наших вiйськ на захiд. Вiйна позбавила командирiв вiд бравади, шапкозакидування i необдуманого ризику, навчила невисокими словами - особистим прикладом затверджувати командирський авторитет, реальну суть патрiотизму i виконання вiйськового обов'язку, честь i стiйкiсть солдата, навчила професiйно готувати i виконувати дорученi бойовi завдання, змiцнювати моральний дух пiдлеглих, перейматися їх проблемами i переживаннями бути вимогливим до них. Жорстка дисциплiна вiдповiдала жорстоким реалiям вiйни. Покора, що ставала iнстинктом, виробляла у бiйцiв автоматизм у дiях, який, пiдсумовуючись, збiльшував загальну узгодженiсть в бою, породжував вiйськову солiдарнiсть. Фронтове життя дуже зближувало людей, i бойове товариство, колективiзм i взаємодопомога були основою фронтового братства.

Нелегко було солдату, узагальнює автор, кожен раз вступаючи в бiй, долати внутрiшнє боягузтво, ризикувати життям, проте - коло бойових товаришiв, безпосереднє управлiння i спостереження командира, спонукальнi мотиви (честь, присяга, честолюбство, побоювання докорiв в боягузтвi, страх перед невiдворотнiстю покарань) порушували, стимулювали до прояву безстрашностi, вiдваги. Героїзм же найвищого гатунку виявлявся тодi, коли солдат, що називається, вiч-на-вiч опинявся з ворогом i бився до останньої краплi кровi, дорого вiддавав своє життя i, як просто загиблий або безвiсти зниклий, не отримував заслуженої посмертної оцiнки свого подвигу.

Вiйна для солдата - це боротьба зi страхом поразки або полону, страхом бути пораненим, покалiченим, бути вбитим. Страх смертi мутив свiдомiсть бiйцiв, що вперше потрапили пiд обстрiл, проявлявся в їх неадекватнiй реакцiї на подiї, що вiдбуваються, аж до блювоти вiд нервового перенапруження. Навчитися не боятися на вiйнi неможливо, безстрашнiсть - це не вiдсутнiсть страху, а його подолання в певний вiдрiзок часу i в конкретнiй бойовiй обстановцi. Страх смертi не залишав бiйця до уготованої йому фатальної кулi або, якщо судилося йому вижити, до останнього залпу вiйни тиснув на нього.

Страх не рiвномiрно розподiлявся в тимчасовому циклi фронтового життя бiйця. Постiйно i гнiтюче впливаючи на його психiку, вiн злiтав до свого максимуму в цiлому рядi бойових ситуацiй, одна з яких - опинитися пiд артилерiйським вогнем противника, пiд бомбовим ударом його авiацiї. У смерчi вогню i вражаючого металу мав шанс вижити той, хто вчасно ховався в траншеї, в окопi, хто встигав пiрнути в свiжу воронку (ймовiрнiсть вторинного потрапляння в неї снаряда або бомби - мала), але неминуче гинув той, хто губився в круговертi вогню i осколкiв, метушився, кудись безцiльно бiг. Дуже яскраво така фронтова ситуацiя представлена Борисом Миколайовичем в епiзодi нальоту фашистських "Юнкерсiв", в якому вiн, дiючи самим холоднокровним чином, зумiв уцiлiти.

Страх рiзко набирав сили в хвилини передчуття чергової небезпеки, очiкування бiди, що стрiмко насувається, але вiн глушився у того хто не впав у панiку, що вступив в бiй солдата силою опору, боротьби, азартом сутички, жагою до перемоги. Для пiхотинця на вiйнi, напевно, самим страшним було очiкування атаки, коли нерви роздуваються до межi; коли голова розколюється вiд болю, а язик прилипає до гортанi; коли внутрiшньо вiн прощається з життям i молить про порятунок...

"Я поднимаюсь.

Медленно.

В полроста.

Я делаю свой первый трудный шаг.

Но оторваться от земли непросто:

Последний страх заныл в моих ушах".

Всi цi думки бiйця розсипанi по тексту книги, про них концентровано пише Борис Миколайович, переказуючи епiзоди лiтнiх, 1942 року, боїв на Лiвобережнiй Українi.

Вiйна для солдата - це постiйне спостереження загибелi бойових товаришiв, тих, хто днi i ночi, плiч-о-плiч з тобою, билися з ворогом, в рiвнiй мiрi з тобою ризикували своїми життями i уникали смертi. Але ось - їх час настав, вони загинули, а ти продовжуєш жити. I думка про те, що в їх числi мiг би бути i ти, що, можливо, життями своїми вони продовжили твоє земне буття, свердлить мозок солдата. I прощаючись iз загиблими однополчанами, вiн не соромиться своїх слiз - горя i подяки. Так попрощався автор книги зi старшим братом, Львом Миколайовичем, танкiстом, загиблим далеко вiд нього в груднi 1943 року.

З кожним прожитим на фронтi днем посилюється у солдата глибинна туга вiд розумiння нещадного статистичного факту - чим довше вiн залишається живим на передовiй, тим бiльше у нього ймовiрнiсть загинути в кожну наступну мить свого невизначеного фронтового майбутнього. I одночасно - коли бойовий стаж фронтовика стає помiтно значним, черговий, зустрiнутий їм в окопах свiтанок змiцнює в ньому майже мiстичну надiю, яка переходить в вiру, що якась зовнiшня сила - доля, молитва матерi, коханої дiвчини - оберiгає його, що доживе вiн до перемоги.

Читаючи книгу, звертаєш увагу i на той незаперечний факт, що вiйна для солдата - це воiстину страшна, смертельно небезпечна робота, з не частими перервами на вiдпочинок. Це позамежнi фiзичнi навантаження вдень i вночi, в спеку i в холод; це марш-кидки, тривалi переходи з повною викладкою; це форсування вплав напiвзамерзлих рiчок i, з ризиком назавжди пiти в трясовину, подолання багнистих болiт; це максимально прискорене перемiщення по гiрських кручах пiхотинцiв - зi знаряддями, мiнометами, кулеметами, боєприпасами; це багатогодинне перебування на передовiй - в лютий мороз, в спопеляючу спеку, пiд зливовим дощем; це постiйнi землерийнi роботи - траншеї, окопи, ходи сполучення, землянки; це пiдмiна собою - в заметах, в весняно-осiнньому бездорiжжi - кiнної або механiзованої тяги, яка вiдмовила... Ця праця пекельна вiдбирала у солдата всi його сили i трохи бiльше, вона була безперервна i не давала солдатського органiзму вiдпочинку. Органiзм виснажувався в безсоннi, вимагав, наперекiр волi солдата, сну i використовував будь-яку можливiсть, вихоплював кожну вiльну хвилину для вiдключення вiд зовнiшнього свiту i тодi - солдат спав сидячи, стоячи, на ходу; спав мертвецьким сном навiть пiд гуркiт канонади, але, пiдкоряючись придбаному на вiйнi умовному рефлексу, миттєво прокидався, почувши своє iм'я.

"Лицо застилает потом.

Дорога домой длинна.

Врезается в грунт пехота,

Ворочает глину рота

Четвёртую ночь без сна.

Такая у нас работа - война".

Сильнi емоцiї при читаннi книги викликають епiзоди, сцени бойових буднiв, пов'язанi з участю в них жiнок, особливо тi, в яких автор - щоб вiдчули i запам'ятали нащадки - з нещадним натуралiзмом в деталях розповiдає про поранення, калiцтва, загибелi бойових подруг. Дiвчатка-добровольцi з'явилися на фронтi вже в першi мiсяцi вiйни. Їх було не так вже й багато, вони внутрiшньо були готовi до подвигу, до самопожертви, але не були готовi вони - фiзiологiчно i психологiчно - до армiї: до втрати особистої свободи i примусового характеру поведiнки, до важких побутових умов, до бруду i вошам, до дуже важких фiзичних навантажень, до кровi i смертi, до постiйного стресу, до непереборного страху смертi. З сорок третього року, коли Червона Армiя перейшла в загальний наступ, жiнок стали призивати на фронт за мобiлiзацiйним планом, i їх, пряма або непряма, участь в бойових дiях, стала значущим явищем вiйни. Жiнки-бiйцi служили зв'язкiвцями, радистами, снайперами, зенiтницями, були основою медичного персоналу, забезпечували побутове обслуговування особового складу.

Але був ще й трудовий подвиг жiнок тилу, якi стали за верстати, якi вирощували хлiб, виховували однi дiтей. Був подвиг матерiв, що надихали синiв, налаштовує їх на перемогу, що вболiвали за них, що чекали i переживали страшнi втрати дiтей своїх. Материнськi листи, як i звiсточки вiд коханих дiвчат, дружин, надихали бiйцiв, билися за перемогу, сподiвалися дожити до неї. Немов своєю кров'ю, що витiкає з серця, вiдтворив i прокоментував Борис Миколайович один з листiв своєї мами, небесний образ якої до цього часу живе в його душi: "У кiлькох мiсцях рядки листа, написанi червоними чорнилами, набрякли вiд слiз. Немов стiкала на них крапля за краплею мамина кров..."

Завершує книгу ряд бiографiй командувачiв фронтами i армiями, в складi яких воювала 55-а стрiлецька дивiзiя, її командирiв, робиться короткий огляд документальної повiстi Льва Безименського "Особлива папка "Барбаросса". Ця бiографiчна добавка дуже органiчно вписується в загальний текст книги, робить її бiльш повноцiнною, iсторично значимою.

Багато рокiв минуло й багато змiн вiдбулося в життi Бориса Миколайовича Малиновського. Змiн досить значних i щоб перерахувати (навiть коротко описати їх), щоб вiдтворити весь його науковий титуларiй (професор, член - кореспондент АН УРСР et cetera) потрiбна окрема i чимала книжкова глава. Можу повiдомити лише, що став вiн видатним ученим, одним з тих титанiв вiтчизняної науки, якi свої теоретичнi розробки неодмiнно доводили до їх практичної реалiзацiї. Для автора цих рядкiв, який колись спецiалiзувався на розробцi комп'ютерних систем i програм до них, найбiльш значним з досягнень Бориса Миколайовича є розробка їм, тодi заступником директора Обчислювального центру АН УРСР (пiзнiше Iнституту кiбернетики), керуючої обчислювальної машини "Днепр", що випередила час за своєю теоретичною та практичною новизною. В цiлому, весь пiслявоєнний життєвий шлях Бориса Миколайовича - в його книгах, яких чимало. Нинi ж, в роки старiння i дозвiлля, вирiшив вiн оглянути ту частину свого життєвого шляху, яка припала на найстрашнiшу в iсторiї людства вiйну. I зробив вiн це, перевiряючи алгеброю логiки гармонiю почуттiв, прекрасно!

О.Л.Головцов, кандидат технiчних наук

Борис Малиновский "Через вогонь, воду i мiднi труби"
Київ, 2016. -272стор.
© Б.М.Малиновський, 2016
Замовити книгу можна в iнтернет магазинi TravelBook