Русский      English

Джозеф Ліклайдер - перший психолог IТ
Леонід Черняк

 
Якою нам буде уявляться загальна комунікаційна картина світу, якщо ми заглянемо в майбутнє, скажемо в 2000 р.? Чи буде це єдина універсальна мережа, що охоплює всю земну кулю, чи тверда структура, що складається з окремих мереж, чи, нарешті, сукупність окремих незалежних мереж? Але не виключена ще одна альтернатива: погоджена система, що складається з окремих функціонально зв'язаних, але незалежних мереж?
Ця перспектива найбільш ймовірна.
З книги Д.Ліклайдера та A.Везза, 1978 р.

Джозефа Ліклайдера (Licklider, Joseph Carl Robnett) слідом за Норбертом Вінером і Ванневаром Бушем можна назвати провісником сучасних інформаційних технологій взагалі й інтернету зокрема. Він стоїть з ними в одному ряді як продовжувач справи, початого цими двома великими людьми. Лік (так звичайно його звали колеги), на відміну від своїх попередників, був майже гуманітарієм, точніше фахівцем з психоакустики, однієї з дисциплін інженерної психології.

На перший погляд може показатися дивним, що спадкоємцем видатного математика і великого інженера став психолог. Але якщо вдуматися, то парадоксальним представиться саме те, скільки мізерно малий внесок психологів і інших фахівців-гуманітаріїв в інформаційні технології, де людина займає аж ніяк не менше місце, ніж комп'ютер. Ця многоміліардна індустрія, що робить інформацію, по визначенню більше зв'язана з людиною, ніж будь-яка інша, але при цьому вона має дуже слабкі гуманітарні корені. Визнаючи це, не можна не визнати й інше, а саме гіпертрофований вплив інженерних знань, що відповідають головним чином на питання "які", залишаючи без відповіді питання "навіщо?", "для кого?" і багато хто інші. Особливо гостро недостача гуманітарного початку буде відчуватися найближчим часом з появою новітніх інтернет-технологій.

Формально причетність Ліклайдера до створення Інтернету виражається в тім, що він двічі протягом 15 років був керівником відділу методів обробки інформації (Information Processing Techniques Office, IPTO) - підрозділу ARPA, що було родоначальником роботи в цьому напрямку. Найбільше примітно й історично важливе перебування Ліку на посаді керівника ІPTO у період з 1962 по 1964 р.

На посаду першого керівника нової структури Ліклайдер був призначений насамперед тому, що мав унікальний багаж знань, що йому удалося нагромадити за післявоєнний період, чому сприяли приналежність до університетської еліти, з одного боку, а з іншого боку - участь як консультанта у великих оборонних проектах.

На початку своєї наукової кар'єри Лік вів спосіб життя, типовий для процвітаючого професора. Він працював у Гарвардському університеті і Массачусетському технологічному інституті (МТІ), був обраний президентом Акустичного суспільства США, визнаний гідним декількох високих академічних нагород. Подальшому лінійному розвитку кар'єри "перешкодили" дві обставини. Перше - участь у семінарі Норберта Вінера, друге - поєднання викладацької діяльності з роботою як віце- президента по інженерній психології й інформаційних системах у компанії Bolt Beranek і Newman (BBN).

Перше заразило його кібернетичним підходом, а завдяки другому Лік виявився одним з перших гуманітаріїв, що одержали доступ до комп'ютера (це була машина Royal McBee LGB-30), чи, як тоді говорили, ЦОМ, підкреслюючи тим самим їх відмінність від аналогових, машин. Спочатку його ідеї про використання комп'ютера в науковій праці не відрізнялися оригінальністю. Як і багато інших учених, він хотів використовувати обчислювальну машину для моделювання тих процесів, вивченням яких займався. Обчислювальних можливостей тодішніх комп'ютерів для інтерпретації процесів, що відбуваються в головному мозку, явно не вистачало, і зробити щось серйозне було неможливе. Але Ліклайдер не розчарувався в новій техніці і знайшов їй зовсім інше, несподіване для того часу застосування. Будучи психологом, він приділяв чималу увагу самоаналізу і вивченню власної роботи. На цьому шляху він зробив висновок, убивчо тривіальний з погляду сьогоднішнього дня: основна частина часу вченого іде на механічну роботу, яку можна доручити комп'ютеру. Тобто Ліклайдер одним з перших зрозумів, що комп'ютер варто використовувати як засіб автоматизації рутинної роботи.

Сьогодні важко кого-небудь здивувати подібним умовиводом, але в середині п'ятидесятих, мабуть, єдиним союзником Ліку міг бути тільки Даг Енгельбарт. (До речі, Ліклайдер брав участь у фінансуванні робіт Енгельбарта.) У МТI, де практично всі молоді таланти, наближені до комп'ютерів, цікавилися в основному високими науковими проблемами, наприклад задачами штучного інтелекту, практична ідея створення "електронного клерка" не могла залучити до себе помітний інтерес.

Колосальною удачею виявилася та обставина, що в наступному в розпорядженні ученого виявився один з перших експериментальних екземплярів комп'ютера, випущеного компанією Digital Equipment. Легендарний утвір Кена Олсена PDP-1, попередник міні-ЕОМ 70-80-х років, був по тим часам на рідкість дешевий, він коштував за різними оцінками всього 100-250 тис. дол.(!), мав екран зі світловим пером і займав не більше місця, чим два домашніх холодильники. З цим комп'ютером Ліклайдер зв'язав можливість матеріалізації гіпотетичного персонального асистента memex, запропонованого В.Бушем.

У 1959 р. Ліклайдер на підставі досвіду, накопиченого в роботі з PDP-1, написав книгу "Бібліотеки майбутнього", а в 1960 р. - отримала ще більш широке визнання, стаття "Симбіоз людини з машиною" (Man-Computer Symbiosis). Ця по суті філософська стаття містить умоглядні відповіді на деякі питання, поставлені у свій час на перших семінарах, організованих Норбертом Вінером. Стаття стала свого роду ідеологічним базисом для створення перших систем з поділом часу, а в наступному і для комп'ютерних мереж. У ній Ліклайдер проповідує зовсім природне для сьогоднішнього дня прагматичне відношення до машини. Може показатися дивним, але в 60-х роках здатність комп'ютера, грати в шахи, складати музику чи виконувати переклад з іноземної мови здавалася набагато більш важливою, ніж уміння вирішувати прості й утилітарні задачі, для яких він використовується сьогодні в 99,99% випадків. Потрібний був хтось, хто міг визначити ці самі практичні цілі. Цим "кимсь" виявився Джон Ліклайдер. Він запропонував напрямок, їм же названий interactіve computing, де машині відведена допоміжна роль стосовно людини.

Якщо комп'ютер розглядається як інтелектуальний інструмент, то відразу ж виникає два кола проблем. Перший - як технічно організувати бажану інтерактивну взаємодію, а другий - у яке середовище входить людина, використовуючи комп'ютер. Ці два питання і стали основними для Ліклайдера в усі наступні роки, і він розробляв їх у міру дуже обмежених технічних можливостей. Не можна сказати, що основні функції і звичний образ робочого місця, що складався з графічного екрана і клавіатури, безпосередньо випливають з його робіт, але завдяки його діяльності рух у цьому напрямку помітно прискорився.

Опубліковані статті залучили до себе увагу тодішнього директора ARPA Джека Руїни (Jack Ruina), він ставив перед собою задачу не просто удосконалити військові обчислювальні системи, що існували, а зробити фундаментальний прорив у цій галузі. На той час було очевидно, що способи взаємодії людини з комп'ютером (пакетний режим, перфовведення) безнадійно застаріли. Ліклайдер був одним з деяких, хто говорив про це, і вибір припав на нього. Про своє рішення прийняти пропозиції він згадував так: "Я зрозумів, що Джек націлений не тільки на застосування інтерактивних обчислень для керування в галузі оборони, а набагато ширше, тому в жовтні 1963 р. я переїхав у Пентагон і став директором ІPTO".

Нова посада дозволяла Ліклайдеру розпоряджатися засобами, призначеними для підняття рівня ІТ. Він повинний був втілювати в життя принципи керування наукою, запропоновані Ванневаром Бушем. У числі тринадцяти обраних для експерименту об'єктів виявилися найбільші університети, серед яких були і ті, що пізніше стали першими вузлами ARPANet.

Комп'ютерів було мало, вони були дуже дорогі. Єдиною на той момент альтернативою пакетному режиму міг бути режим поділу часу (time- sharing). ідея його застосування витала в повітрі починаючи із середини 50-х років (ХХ ст.). Розробки в цій галузі велися в МТI під керівництвом Роберта Фано (Проект MAC), Джоном Мак-Карті в Стенфордському університеті і поруч інших дослідників. До появи систем з поділом часу комп'ютер залишався атрибутом великих компаній, академічних інститутів і державних установ. Радикальні зміни стали можливі в 60-х роках (ХХ ст.), коли нові мейнфрейми та міні-ЕОМ відкрили процес демократизації доступу до обчислювальної техніки. На жаль, здебільшого на користувальницькому рівні, розуміння достоїнств поділу часу цим і обмежувалося.

Але ті, хто були причетні до створення tіme-sharіng, уміли дивитися в майбутнє. Так, Мартінові Гринбергеру належать слова, сказані більш тридцяти п'яти (!) років тому: "Якщо виключити непередбачені обставини, то до 2000 р. он-лайновий обчислювальний сервіс стане такою же повсякденною послугою, якою сьогодні є телефон".

Тоді режим поділу часу був переднім краєм, і заслуга Ліклайдера полягає в тім, що він побачив перспективність напрямку і створив умови для його розвитку. Під впливом IPTO у МТІ стартував Проект MAC (Project MAC). Його розшифровують по-різному: "Людина і комп'ютер" (Man and Computer), "Комп'ютер як інструмент пізнання" (Machine-Aided Cognition) чи, нарешті, "Комп'ютер з розподіленим доступом" (Multi- Access). Букет розшифровок назви досить точно визначає місце Проекту. Ліклайдеру удалося залучити до нього найясніші голови того часу, досить назвати імена Марвіна Мінскі (Marvin Minsky), апостола штучного інтелекту, і Дугласа Росса (Douglas Ross), одного з перших фахівців з автоматизованого проектування.

Поставлена перед ІPTO задача мала прагматичне військове призначення, про нього сьогодні і говорити нецікаво, але Ліклайдер, вирішуючи її, намагався змінити відношення до комп'ютера. В одному з інтерв'ю він визначив свої прагнення так: "Я хотів одержати інтерактивні обчислення, я хотів одержати режим поділу часу, але при цьому я хотів, щоб комп'ютер вийшов за межі інструмента для обчислень і перетворився в комунікаційний пристрій".

Залишивши IPTO, Ліклайдер продовжив роботу з Проекту МАС і навіть наприкінці шістдесятих очолив його. (Помітимо, що замість себе на посаду керівника ІPTO він запропонував зовсім юного вченого Івана Сазерленда (Ivan Suzerland), що нині працює в Sun Microsystems, але це тема для окремої історії.) Спочатку в MAC використовувався розроблений раніше прообраз операційних систем Computation Сеntеr's Compatible Time-Sharing System (CTSS) для комп'ютера IBM 7090/94, що підтримує кілька десятків терміналів. У 1965 р. за допомогою компаній General Electric і Bell Laboratories почалася розробка ОС MULTICS, завершена в 1969 р. Нова система підтримувала до 1000 терміналів, мала багатокористувацьку файлову систему й інші атрибути сучасних ОС. Тут уперше з'явилися електронні таблиці й інші нововведення. Один з найважливіших наслідків МАС - створення Кеном Томпсоном і Денисом Річі мови СИ й ОС Unix.

Досвід роботи з проекту MAC дозволив Ліклайдеру разом зі своїм учнем і послідовником Робертом Тейлором (Robert Taylor) написати статтю "Комп'ютер як комунікаційний пристрій" (The Computer as a Communication Device), опубліковану в квітні 1968 р. У ній, по суті, розвиваються ідеї інженерних комунікацій, в основу яких покладені роботи Клода Шеннона. З погляду класичної теорії передача даних - це односпрямований процес, що зв'язує передавач із приймачем. Ліклайдер йде далі, він розглядає процес комунікації, включаючи в нього людину. Звідси до Інтернету залишається всього один крок.

Роберт Тейлор у передмові до посмертного видання двох найвідоміших робіт Ліклайдера (In Memoriam: J.C.R. Licklider 1915-1990, Digital Research Center Research Report № 61, Palo Alto, CA, August 7, 1990) сказав наступне: "Будь-яка людина і будь-яка компанія, що використовують комп'ютер в інтерактивному режимі, повинні бути вдячні Ліку".


Переклад з російської Малашок Т.І.
Матеріали опубліковані з дозволу редакції сайту "Виртуальный компьютерный музей"
Хронологія розвитку обчислювальної техніки в Україні