Русский      English


Iлюстрацiї. Лiтература. Додатковi матерiали Катерина Логвинiвна Ющенко про своє життя та творчiсть К.Л.Ющенко - засновник теоретичного програмування в Українi Ада Лавлейс - перший у свiтi програмiст

Катерина Логвинiвна Ющенко.
Життя та творчiсть


Дочка "ворога народу"

 
Катерина Логвiновна Ющенко залишила нам свої спогади. Її розповiдi записав та опублiкував у книзi "Вiдоме i невiдоме в iсторiї iнформацiйних технологiй в Українi" Б.М.Малиновський

"Я народилася 8 грудня 1919 року в колишнiй столицi запорiзьких козакiв мiстi Чигиринi в родинi вчителя iсторiї i географiї Рвачова Логвина Федоровича, вихiдця з Пiдмосков'я.

В Україну вiн потрапив пiсля трирiчного заслання в Астрахань. За революцiйну дiяльнiсть йому було заборонено жити в центральнiй Росiї. Вiн оселився в Овручi, де оженився на дочцi лiсника. Уже працюючи вчителем у Чигиринi, заочно закiнчив iсторичний факультет Київського унiверситету iменi Т.Г.Шевченко.

Мати самоучкою (по пiдручнику арифметики) навчилася читати, а пiзнiше екстерном здала iспити за гiмназiю. У Чигиринi один за одним з'явилися дiти - троє синiв i двi дочки. Я була передостанньою дитиною.

Чигирин - стародавнє красиве мiсто. Батько добре знав його iсторiю, водив учнiв школи на екскурсiї по iсторичних мiсцях, зв'язаних з козацькою вольницею, багато розповiдав про минуле мiста на своїх уроках.

У 1937 роцi його визнали українським нацiоналiстом (хоча українською вiн говорив з явним акцентом, що вiдразу видавало його росiйське походження) i заарештували.

Я вчилася на першому курсi фiзико-математичному факультету Київського унiверситету iменi Т.Г.Шевченко. У Києвi вчилися ще кiлька моїх однокласникiв з Чигирина. То одному, то другому стали приходити звiстки про арешт батькiв, родичiв, близьких. Бiльшiсть студентiв були комсомольцями. Раз у раз проходили збори, що тривали iнодi цiлу нiч, по виключенню з факультетської органiзацiї синiв i дочок новоявлених "ворогiв народу". Менi запропонували бути редактором стiнної газети. Я дала згоду, оскiльки також мала намiр стати комсомолкою. Для затвердження запросили на черговi збори, де треба було розповiсти свою бiографiю.

Батьки час вiд часу надсилали менi грошовi перекази. Їх завжди вiдправляв батько. Цього разу, перед самими зборами я одержала переказ, пiдписаний матiр'ю. Побiгла на переговорний пункт i дiзналася вiд неї про страшну звiстку...

На зборах сказала, що батька заарештували. Мене не стали розпитувати. Головуючий сказав коротко:

- Є пропозицiя вiдвести кандидатуру. Хто за?

- Одноголосно!

На другий день викликали в деканат:

- Ти виключена з унiверситету!

- Хто пiдписав наказ?

- Ректор!

Менi було 17 рокiв i я свято вiрила словам Сталiна - "син за батька не вiдповiдає".

Пiшла до ректора i запитала:

- Хiба є закон, що дозволяє виключити мене з iнституту?

- Є! - вiдповiв ректор. - Телефонограма народного комiсара освiти Затонського.

Я не повiрила i пiшла на прийом до нього. Зайняла чергу, вiдмiчалася кiлька днiв - список бажаючих потрапити до народного комiсара був величезний - i, нарештi, стала чотирнадцятою.

Коли прийшла наступного дня, черги не було, а кабiнет Затонського був опечатаний. Менi сказали, що вiн виявився "ворогом народу".

Попросила в унiверситетi повернути документи i поїхала до Овруча до старшої сестри. Тiльки тут довiдалася, що мати теж заарештована. Вона намагалася довести невиннiсть батька i принесла чекiстам документи про його участь у революцiйному русi. Назад не повернулася. Її, як i батька, засудили на 10 рокiв тюремного ув'язнення. Принесенi матiр'ю документи спалили на її очах.

У Чигиринi залишався десятилiтнiй брат Володимир нинi академiк НАН України. Я поїхала до нього...

Батька i матiр узимку утримували в Черкасах, до весни перевели в Київ. Щоб потрапити на побачення з батьками менi доводилося в лютi морози трястися шiстдесят кiлометрiв у вiдкритому кузовi вантажiвки. Батько при першому побаченнi сказав:

- Знай i скажи дiтям - я нi в чому не винний!

(У 1954 роцi пiсля смертi Сталiна батьки були реабiлiтованi посмертно за вiдсутнiстю складу злочину.)

Улiтку 1938 року я подала документи в Московський унiверситет. Менi повiдомили, що мене прийняли, але без надання гуртожитку. Це мене не влаштовувало. Вiд когось довiдалася, що унiверситет у Воронежi нiкому не вiдмовляє в житлi. Приїхала туди у вереснi, уже йшли заняття. Ознайомившись з моїми документами, у яких було сказано, що батьки арештованi, менi сказали, що можуть прийняти й поселити в гуртожитку, але стипендiю не призначать.

Випадково, виходячи з iнституту, побачила на дошцi оголошень телеграму на адресу Воронезького унiверситету, прислану iз Самарканду. У нiй повiдомлялося, що Узбецький державний унiверситет оголошує набiр студентiв, причому забезпечує їх гуртожитком, стипендiєю й оплачує проїзд.

Пiсля всiх митарств i принижень при спробах продовжити навчання, - а iншого я просто не мислила, - це здалося можливим порятунком.

На щастя, так i вийшло. Я уся вiддалася навчанню. Не пропускала жодної лекцiї, читала i перечитувала пiдручники, розв'язувала всi задачi, якi були в пiдручниках i задачниках. I так було всi три роки. Можливiсть завершити, нарештi, свою освiту окрилила мене i допомагала пережити лихо, що прийшло. Але я завжди пам'ятала своїх батькiв i таку далеку вiд Самарканда Україну. Iнодi менi було особливо важко i я намагалася виразити свої почуття вiршами."

Ось цi проникливо-пронизливi рядки написанi в травнi 1939 року, коли Катя закiнчувала перший курс унiверситету, провiвши цiлий рiк вдалинi вiд батькiвщини:

 

Журба по Українi.

Я знаю, що таке журба по рiднiй, милiй Українi,
Я знаю, як рида душа в далекiм краї, на чужинi.
Я знаю, тяжко зустрiчать пору весняну за горами
Зiтхать i мрiять, як дзюрчать струмки веснянi пiд ногами.
Зима змiшалась з лiтнiм днем, цвiте урюк, дощ не змовкає
I на сирий, слизький дивал, вiтер пилюсточки збиває...
Не чути запахiв квiток i соловейка в темнiм гаю
Не чути гуркiту рiчок, як то бувало в рiднiм краю.
О краю рiдний, щирий мiй, ти, краю вiрний, серцю милий
Нащо ж шукаю я собi другого мiсця для могили?
Нi, не залишила тебе, я тут - душа моя з тобою
I раз вернувшись назавжди вже не розстанусь я з тобою...
Самарканд, травень 1939
*
*     *
 
В цiм роцi не прийдеться, рахуючи хвилини
Зiтхаючи в дорозi, поїхать на Вкраїну.
В цiм роцi не прийдеться зустрiтись менi з вами
А рада б путь далекий я змiрять хоч ногами.
Розповiдать про друзiв, товаришок-узбечок
Та й жiнок чорнобрових iз гiр-вершин далеких...
I про одне не скiнчив, розповiдать про друге
I мамi в хату: "зараз, нехай вечеря студне..."
В цiм роцi не прийдеться, рахуючи хвилини
Зiтхаючи в дорозi, поїхать на Вкраїну...
Самарканд, травень 1940

"Навеснi 1941 року я достроково здала iспити за третiй курс, - продовжила розповiдь Катерина Логвинiвна, - i поїхала до матерi, що жила в Овручi. По дорозi я розраховувала заїхати до брата, що жив пiд Києвом у селi Бородянка.

На київський вокзал потяг прийшов пiзно вночi 21-го червня. Примiським, рiвно опiвночi я добралася до Бородянки. Полустанок був безлюдний. До села йшла грунтова дорога. Почекавши небагато i нiкого не побачивши, я пiшла по нiй ледь тягнучи важку валiзу з подарунками - фруктами, горiхами, книгами. За кiлометр дорога роздвоювалася. По якiй iти? Вирiшила чекати до ранку. Вiдтягнула валiзи на горбок iз травою, присiла сама i... заснула. Розбудив сильний гул над головою. Прямо надi мною один за одним пролетiли сiм незвичайного вигляду лiтакiв з хрестами на крилах. "Санiтарнi чи що?" - подумала я. Коли вдалечинi роздалися глухi вибухи, здивувалася: От роботяги, й у недiлю працюють!" Наставав свiтанок. З'явився перехожий. Будинок брата виявився не далеко. Менi були дуже радi, почастували молоком, порозпитували й усi лягли досипати. Прокинулися пiзно. Брат вийшов на вулицю i швидко повернувся:

- Кажуть Нiмеччина оголосила нам вiйну i ранком бомбили Київ!

Хтось з родини заперечив:

- У нас же з нею договiр! Це провокацiя!

Я згадала про лiтаки i глухi вибухи, розповiла.

Брат включив приймач. Виступав Молотов... Так я зустрiла перший день вiйни...

До Овруча дiсталася без подiй. На вокзалi i по дорозi до будинку сестри - вона жила в селi недалеко вiд мiста, бачила вирви вiд бомб, а частина будинкiв була зруйнована.

На моє лихо, поруч iз селом - лiтовище. Щодня зранку його бомбили "юнкерси". Було дуже страшно, але сестра їхати звiдси не хотiла:

- Україну не здадуть!

В один з нальотiв бомба впала зовсiм близько, у вiкнах будинку вилетiло скло. Переїхали в Народичи, потiм ще далi - до села Архангельське за 30 км вiд Воронежа. Почали працювати в колгоспi i тому могли безкоштовно харчуватися в сiльськiй їдальнi. У газетi, яку хтось залишив, я прочитала, що навчальний рiк у ВУЗах почнеться не як завжди, а з 1-го серпня.

Я повернулася до Самарканду. Виявилося, що унiверситет об'єднали iз Середньоазiатським державним унiверситетом у Ташкентi i менi довелося поїхати туди. З'явилася в унiверситетi самiсiнько до початку занять. Одночасно влаштувалася на роботу на вiйськовому пiдприємствi, що випускало прицiли для танкових гармат. До мене приїхали мати, сестра i брат.

Через рiк, коли я закiнчила унiверситет, постала проблема - як жити далi. Вiйнi не видно кiнця, а призначення на роботу я не одержала.

Ще коли я вчилася в унiверситетi, студентам було зачитано заклик Центрального комiтету Всесоюзного ленiнського комунiстичного союзу молодi прийти на допомогу шахтарям Ангренського вугiльного комбiнату, щоб збiльшити видобуток вугiлля, так необхiдного країнi, оскiльки Донбас був окупований фашистами.

Мiсто Ангрен-Сталiн було на вiдстанi 150 км вiд Ташкента. Я вирiшила, що в такий важкий для країни час менi треба бути там, разом з усiма, хто вiдгукнувся на заклик. А їх було чимало - бiля трьох тисяч, в основному дiвчат-комсомолок. Менi визначили професiю - запальник-пiдривник. Звичайно на неї пiдбирали досвiдчених шахтарiв, що проробили пiвтора-два роки. А тут - вiдразу. Шахти неглибокi 100-150 метрiв, але все ж небезпечно - в штреках погане крiплення, доки довбаєш отвiр пiд запал уся покриваєшся вугiльним пилом. Руки були в пухирях i мозолях. Але зате щодня одержувала кiлограм хлiба, щось по картках i час вiд часу могла зiбрати та вiдвезти небагато їжi в Ташкент.

Майже щодня на трьох шахтах комбiнату щось траплялося - новоспеченi недосвiдченi шахтарi попадали в аварiї, гинули.

Ми не помiчали труднощiв i пишалися своєю важкою працею! Я i там писала вiршi i, навiть, деякi з них виконувалися нашим дiвочим пiсенним ансамблем!

(Вiршi подано мовою оригiналу.)

 

Шахтерская.

В Ангрен-Сталин с Ташкента я прибыла, в бой за уголь позвала страна
Чтобы силою нашей единой поскорей уничтожить врага...
Я горжусь своим видом чумазым, черной пылью покрытым лицом
И в костюме шагаю я грязном, словно в лучшем наряде своем.
Смело в шахту иду я глубокую, мне не страшен ни спуск, ни подъем...
Вагонетки поют песню новую, улыбаясь мне черным углем.
И встречает тоннель темнотою бездны, "Вольфа" луч освещает мой путь
Он сияет лучом из Кремлевской звезды, и вздыхает легко моя грудь.
Предо мною забой твердокаменный, но рука крепко держит кайло
Добывает она уголь каменный, что нам свет принесет и тепло...
И усталости нет, ей не быть никогда, и походка с работы легка
Я борюся в тылу со всей силою против страшного злого врага.
Ангрен, 1942 рiк
*
*     *
 

Мой город

Я бросила город, шум улиц, театр
За уголь я в горы пошла воевать.
Сама, добровольно, на новом пути
Мой город любимый, пойми и прости...
Ты помнишь, бывало в студенчества дни
С тобой расставаться лишь летом могли:
Домотдых, экскурсия, воздух, вода
Жизнь - полная чаша, златые года.
Но все ж я скучала за шумом твоим
Твой говор казался таким дорогим
И вот я в другие прибыла края
Прости меня, город, грустить здесь нельзя...
Сон утром тревожит нам гучный гудок
Зовет он: "Девчата, к труду будь готов!"
И хоть мне не нужен ни Планк, ни Бернштейн
Что вас изучала, не зная ночей
Я вас не забуду, вернусь еще к вам
Как только сломаем хребет злым врагам.
Ты понял, надеюсь, мой город родной
Когда возвращусь, как я встречусь с тобой...
Ангрен, 1943 рiк

"На комбiнат прийшов наказ - продовжувала Катерина Логвинiвна - усiх, що мають закiнчену педагогiчну освiту, повернути в школи! Наказiв тодi неухильно дотримувалися. Нас зiбрали, подякували за самовiддану працю. Я повернулася до Ташкенту i 1943-1944 навчальний рiк працювала викладачем математики i фiзики в середнiй школi.

Сестра одержала виклик з рiдного села, уже звiльненого вiд окупантiв. Усiєю родиною ми повернулися в Україну, я влаштувалася вчителькою в цьому селi i вела уроки математики, фiзики, креслення i навiть української лiтератури. У наступному роцi за запрошенням старшого брата - учителя фiзики, переїхала до Стрия i 1945-1946 рiк працювала в мiськiй середнiй школi.

Довiдавшись, що у Львовi вiдкрилася фiлiя Iнституту математики АН України, я поїхала туди - тут менi дуже пощастило - першим до кого я звернулася, був Борис Володимирович Гнеденко, майбутнiй академiк АН України. Побачивши в моєму дипломi однi п'ятiрки, вiн вiдразу запропонував роботу в його вiддiлi теорiї ймовiрностей...

Я займалася спецiальними питаннями теорiї ймовiрностей, якими зацiкавилася ще працюючи у Львовi. Мною були отриманi оригiнальнi результати з багатомiрних стiйких законiв розподiлу, важливих для розвитку квантової механiки. Я пiдготувала та у 1950 роцi успiшно захистила кандидатську дисертацiю. Мiй перший опонент, академiк Андрiй Миколайович Колмогоров дав, - менi приємно сказати це, - високу оцiнку моїй роботi.

У 1950 роцi Гнеденко обрали дiйсним членом АН України, його вiддiл перевели в Київський iнститут математики АН України. Я до цього часу вже мала цiлком пристойну квартиру. Коли Борис Володимирович запропонував менi переїхати до Києва, я вiдразу ж погодилася, не запитавши, де прийдеться жити, хоча вже чекала дитину. Напевно, це було необачно з мого боку i я вiдчула це вiдразу. Ми оселилися в маленькiй кiмнатцi. Для новонародженого сина не вистачало нi свiтла, нi тепла, але було вдосталь вологи i це позначилося на його здоров'ї.

Iнститут математики був у цi роки на злетi. Його директор академiк Олександр Юрiйович Iшлинський займався теорiєю гiроскопiв - дуже актуальною проблемою на той передсупутниковий час. Йому треба було робити складнi розрахунки. З цiєю метою було закуплено комплект лiчильно-аналiтичних машин i встановлено у пiдвалi будинку президiї АН України. Мене призначили керiвником знову створеної обчислювальної лабораторiї, пообiцявши подбати про краще житло.

Коли Сергiя Олексiйовича Лебедєва перевели до Москви, а його лабораторiю до Iнституту математики, директором якого з 1952 року став Б.В.Гнеденко, вiн вiдрядив мене, мого чоловiка Олексiя Андроновича Ющенко, Юрiя Володимировича Благовiщенського i Володимира Семеновича Королюка до цiєї лабораторiї, розташованої пiд Києвом в одному з будинкiв колишнього монастиря у Феофанiї.

О.Ю.Iшлинський виконав свою обiцянку. Спочатку мене перемiстили у велику кiмнату будинку на Хрещатику, а потiм надали фiнський будиночок у Феофанiї. Так я опинилася в iсторичному мiсцi, де пiд керiвництвом С.О.Лебедєва в 1948-1951 роках була створена перша на континентi Європи ЕОМ "МЭСМ"."

У квiтнi 1943 р. шахтар-запальник Катя Рвачова, перебуваючи у далекому-далекому вiд України Ангренi, де вона добувала вугiлля, таке необхiдне країнi для перемоги на фашистськими загарбниками, словами вiрша "Зорi" виразила свою заповiтну мрiю (подано мовою-оригiналу):

 
...Вечер огни разослал по долине,
Чудится: звезды в Ангрене в плену.
Хочется мне поскорее к вершине,
К звездам поближе... Сама не пойму.

Її мрiя здiйснилася. Разом зi своїми учнями вона пiдняла теоретичне програмування на таку висоту, що наукова школа Катерини Логвинiвни Ющенко-Рвачової стала помiтною у свiтi.

...Двi жiнки, двi долi, двi чудовi вiхи в iсторiї програмування. Одна встановлена в Англiї. Iнша сто рокiв потому - в Українi.